Хатина дядька Тома

— Ну, годі, годі... Обережно, доню, а то в мене голова заболить,— мовила мати, мляво поцілувавши її.

До кімнати зайшов Сен-Клер. Він стримано обняв дружину, а тоді відрекомендував їй свою двоюрідну сестру. Марі з ледь помітною цікавістю звела очі й млосно привіталася до неї. Тим часом біля дверей уже юрмилася челядь. Попереду, нетерпеливлячись у радісному чеканні, стояла дуже поважна з вигляду літня мулатка.

— Няню! — вигукнула Єва.

Швидко перебігши кімнату, дівчинка кинулась їй в обійми й почала виціловувати її.

Ця жінка не казала, що в неї заболить голова,, а навпаки, міцно пригортала дівчинку до себе, сміялась і плакала, не тямлячи себе з радощів. Нарешті Єва випручалась із її обіймів і почала пурхати між слугами, тиснучи всім руки й цілуючи їх. Побачивши таке, міс Офелія, як вона сама призналася згодом, мало не зомліла з жаху.

— Ну й ну! — мовила вона.— То он на що здатні діяти на Півдні! Мені б цього нізащо не зробити.

— Про що це ви? — спитав Сен-Клер.

— Знаєте, я завжди прагну бути доброю до всіх, не покривджу нікого ані словом, ані ділом, але цілуватися...

— З неграми? — мовив Сен-Клер.— Таке вам не до душі, еге?

— Еге ж. Як вона може?

Сен-Клер засміявся і теж вийшов у передпокій.

— Ану, що це тут за вистава? Гей ви, няню, Джіммі, Поллі, Саккі,— раді бачити свого хазяїна? — мовив він, потискаючи по черзі їхні руки.— Пильнуйте малечу! —докинув він раптом, спіткнувшись на чорне, як, сажа, негреня, що рачкувало по підлозі.— Якщо я на когось наступлю, хай кажуть, не соромляться!

Усі сміялись і бажали панові здоров’я, а Сен-Клер роздавав їм дрібні монети, які мав у кишенях.

— Ну, а тепер ідіть собі й шануйтеся,— сказав він, і вся громада, від найчорнішого до найсвітлішого, посунула на веранду.

Єва й собі подалася за ними, прихопивши чималий кошелик, що його цілу дорогу напаковувала яблуками, горіхами, цукерками, стрічками та всілякими забавками.

Обернувшись, Сен-Клер побачив Тома, що стояв, збентежено переступаючи з ноги на ногу, тим часом як Адольф, недбало зіпершись на бильця, з виглядом справжнього великосвітського модника роздивлявся його крізь лорнетку.

— Ач який жевжик! — мовив господар, вибиваючи в нього з рук лорнетку.— Оце т а к ти шануєш товариша?.. Здається мені, Дольфе,— додав він, торкнувши пальцем вишукану жилетку, в якій красувався Адольф,— здається мені, що це моя жилетка.

— Ой пане, та вона ж уся залита вином! Хіба ж такий джентльмен, як наш хазяїн, схоче носити брудну жилетку! Отож я й дотямив, що можна взяти її собі. Вона якраз годитиметься для такого бідного негра, як я.

Адольф похитав головою і граціозним жестом поправив свою напахчену чуприну.

— Он як ти розважив! — безтурботно мовив Сен-Клер — Ну от що, зараз я покажу Тома його хазяйці, а тоді ти відведеш його в кухню. І затям собі — щоб я більше не бачив отих твоїх штук. Він вартий двох таких жевжиків, як ти.

— Хазяїн завжди жартує,— усміхнувся Адольф.— Я радий, що хазяїн у такому доброму гуморі.

— Ходімо, Томе,— покликав Сен-Клер.

Том зайшов до кімнати. Він понуро озирав оксамитові килими, великі дзеркала, картини, статуетки, завіси на вікнах — і вся ця небачена розкіш так уразила його, що він аж ступити боявся.

— Ось поглянь, Марі,— мовив Сен-Клер до дружила— я таки купив тобі кучера, як обіцяв. Він чорний та сумирний, наче катафалк, і, коли схочеш, возитиме тебе тихо, як на похорон. Ну-бо, розплющ очі й подивишся на нього. І не кажи тепер, що я не думаю про тебе поза домом.

Марі розплющила очі й, не підводячись, втупила їх у Тома.

— Я певна, що він п’яниця,— обізвалася вона.

— Ні, товар із гарантією, доброчесний і тверезий

— Що ж, будемо сподіватись,— відказала господиня — А втім, не дуже віриться.

— Дольфе,— мовив Сен-Клер,— проведи Тома наниз Тільки гляди мені,— додав він,— не забувай, що я тобі казав. ,

Адольф, легко ступаючи, подався з кімнати, і Том незграбно рушив за ним.

— Справжній бегемот! — зауважила Марі.

— Ну, а тепер, Марі,—мовив Сен-Клер, сідаючи на кріселко біля канапи,— будь любонька і скажи щось приємне своєму чоловікові.

— Ти приїхав на два тижні пізніше, ніж належало,— ображено мовила дружина.

— Я ж написав тобі, чому затримуюсь.

— Такий короткий і холодний листі

— Та саме відходила пошта, і я не мав часу написати більше!

— Отак у тебе завжди,— мовила дружина,— подорожі довгі, а листи короткі.

— Ось подивися,— сказав Сен-Клер, витягаючи з кишені елегантний оксамитовий футляр і розкриваючи його.— Це тобі подарунок з Нью-Йорка.

То був дагеротип !, тонкий і виразний, мов гравюра, на якому зображено Єву разом з батьком.

Марі невдоволено подивилась на зображення.

— Чого це ТИ сидиш у такій негарній позі? — мовила вона.

— Ну, щодо пози можна судити по-різному. Але загалом схоже, як ти вважаєш?

1 Дагеротип — фотографія, зроблена первісним способом на металевій платівці.

— Коли тобі байдуже до моєї думки про одне, то навіщо ж питати про інше,— відказала дружина, закриваючи футляр,

«От бісова жінка!» — подумки лайнувся Сен-Клер, але вголос промовив:

— Та ну ж бо, Марі, схоже все-таки чи ні? Не будь така дражлива.