Хатина дядька Тома

Том обернувся до грубого ліжка з кучерявими дитячими голівками, і голос його раптом урвався. Він похилився на спинку стільця і затулив обличчя своїми великими руками. Хрипкі й тяжкі ридання струшували його тіло, і буйні сльози капали з-поміж пальців на підлогу — такі самі сльози, шановний пане, які ви проливаєте над труною свого первістка, такі самі сльози, шановна пані, які течуть у вас із очей, коли ви чуєте передсмертний крик вашого дитинчати. Бо він людина, панове, і ви теж такі самі люди. Та й ви, шановна пані, хоч як пишно вберіться, проте й ви всього-на-всього жінка, і в тяжких життєвих злигоднях, у гіркому горі вас охоплює однакова туга!

— Слухайте, — мовила Еліза вже від порога, — я бачилася з чоловіком сьогодні перед вечором і ще не знала, що станеться таке лихо. Його довели до останньої межі, і він казав мені, що збирається тікати. То ви вже постарайтесь, якщо зможете, сповістити його про мене. Розкажіть рому, як я втекла і чому втекла. Скажіть, що я спробую дістатися до Канади. А ще передайте йому прощальне вітання, бо, може, ми ніколи більше й не побачимося. — Вона рвучко відвернулася і якусь хвилю стояла спиною до них. Тоді додала: — Гукніть Бруно до хати й зачиніть двері. Йому, бідоласі, зі мною не можна.

Ще кілька прощальних слів, нехитрі напутні побажання, сльози — і ось уже Еліза, пригорнувши до себе здивованого й переляканого хлопчика, нечутно вислизнула в темряву.

Розділ VI Викриття

Наступного ранку містер і місіс Шелбі прокинулись пізніше, ніж звичайно, бо ввечері довго не могли заснути після тієї тривалої розмови.

— Дивно, куди це запропастилась Еліза, — сказала місіс Шелбі після кількох марних спроб викликати покоївку дзвінком.

Містер Шелбі стояв перед дзеркалом і гострив бритву. Саме в цю мить двері відчинились, і чорношкірий служка приніс йому гарячу воду голитися.

— Енді, — звеліла господиня, — постукай-но до Елізи й скажи, що я їй уже тричі дзвонила… Бідолашна! — тихо мовила вона сама до себе й зітхнула.

Енді хутко повернувся, витріщивши з подиву очі.

— Ой пані! Всі шухляди в Ліззі повисовувані, речі розкидані. Здається мені, чи не подалася вона геть!

Містер Шелбі і його дружина в одну мить збагнули, в чім річ.

— Вона здогадалась про все і втекла! — вигукнув містер Шелбі.

— Дяка богові! — озвалася його дружина. — Я дуже рада, якщо воно так.

— Жінко, не кажи дурниць! Адже коли це правда, я матиму неабиякі неприємності. Гейлі бачив, що я не хотів продавати хлопчика, отож він подумає, ніби я сам допоміг їм сховатись. А це вже зачіпав мою честь! — І містер Шелбі квапливо вийшов з кімнати.

Із чверть години в будинку чинилася страшенна метушня: лунали схвильовані вигуки, тупотіння ніг, грюкали двері, мигтіли білі, чорні й смагляві обличчя. Лиш одна людина, що могла навести світло на цю справу, не озивалась ні словом. То була головна куховарка, тітонька Хлоя. її обличчя, завжди таке веселе, неначе запнула темна хмара, і вона мовчки смажила грінки до сніданку, ніби не чула й не бачила того, що діється навколо.

Трохи згодом з десяток малолітніх бісенят обліпили, мов та галич, бильця веранди, і кожному не терпілося першим повідомити заїжджого пана про його невдачу.

— Ото сказиться, щоб я так жив! — вигукнув Енді.

— А лаятись як буде! — докинув малий Джейк.

— Еге ж, лаятись він мастак, — обізвалася кучерява Менді.

— Вчора я сама чула, коли вони обідали. Я сиділа в коморі, де пані держить великі глеки, і чула кожне слівце.

І Менді, яка тямила в тому, що їй траплялось почути, не більше від чорного кошеняти, прибрала дуже обізнаного вигляду й гордо походжала по веранді, забувши, що хоч вона й була тоді в коморі, проте міцно спала, скулившись між глеками.

Коли ж нарешті з’явився Гейлі, взутий у чоботи з острогами, всі кинулись до нього і, хапаючись одне перед одним, почали викладати прикру новину. Малі бісенята не помилились у своїх сподіваннях, бо він і справді вибухнув такою несамовитою та вигадливою лайкою, що вони аж за боки хапались від захвату й гасали коло нього, спритно уникаючи його гарапника. А потім, зикнувши всі в один голос, з реготом повалилися на рудий дерник перед верандою і почали перекидатися й вищати з тієї великої радості.

— Доступитися б мені до цих клятих пащенят! — просичав Гейлі крізь зуби.

Та вам до них не доступитися! — переможно гукнув Енді навздогін обмороченому торговцеві й скривив у нього за спиною кілька таких гримас, що їх неможливо описати.

— Слухайте, Шелбі, це ж чортзна-що! — промовив Гейлі, вскочивши до вітальні.

— Кажуть, та дівка чкурнула геть зі своїм малим…

— Містере Гейлі, тут моя дружина, — перепинив його містер Шелбі.

— Даруйте, пані, — недбало вклоняючись, кинув Гейлі так само похмуро. — І все ж я мушу сказати те саме: це ні на що не схоже! Невже це правда, сер?