Хатина дядька Тома

ч — Містере Гейлі, — відказав господар, — коли ви хочете розмовляти зі мною, будьте ласкаві поводитись пристойно. Енді, візьми в пана капелюх і гарапник. Сідайте, містере Гейлі… Так, шановний, хоч як мені прикро, але та жінка, чи то підслухавши нашу розмову, чи, може, дізнавшись про неї від когось іншого, забрала вночі свою дитину й пішла з дому.

— Мушу сказати, я сподівався чесного торгу, — буркнув Гейлі.

— Як звелите вас розуміти, шановний? — рвучко обернувся до нього містер Шелбі.

— Для того, хто ставить під сумнів мою чесність, я маю лиш одну відповідь.

Торговець знітився і пробурмотів:

— Та я кажу тільки, що страх як гірко впіймати облизня, коли ведеш діло по справедливості.

— Містере Гейлі, — мовив господар, — коли б я не вважав, що ваша досада певною мірою виправдана, я нізащо не попустив би тієї безцеремонності, з якою ви вдерлися щойно до мого дому. Одначе мушу вам сказати, що, хоч як би все воно виглядало збоку, я не дозволю ніяких натяків на мою нібито причетність до найменшого обману в цій справі. Скажу навіть більше: я вважаю за свій обов’язок подати вам всіляку допомогу— кіньми, слугами тощо, — щоб ви могли віднайти свою власність. А тим часом, Гейлі, — додав він, раптом змінивши офіційно-холодний тон, на звичайну свою щиру привітність, — найкраще, що ви можете зробити, — це погамувати гнів і поснідати з нами, а тоді ми поміркуємо, що діяти далі.

Місіс Шелбі підвелась і сказала, що має деякі справи, а тому не зможе бути присутня за столом. Отож, доручивши одній поважній мулатці прислужувати панам при сніданні, вона вийшла з кімнати.

— Здається, ваша стара не дуже полюбляє мене, грішного, — озвався Гейлі, незграбно силкуючись держати себе запанібрата.

— Я не звик, щоб про мою дружину висловлювались так вільно, — сухо мовив містер Шелбі.

— Даруйте, то я просто пожартував, — відказав Гейлі, силувано засміявшись.

— Жарти не завжди доречні, — зауважив містер Шелбі.

«Хай йому чорт, ач як він заговорив, коли я підписав ті папери! — пробурмотів Гейлі сам до себе. — Страх як запишався відучора!»

Напевне, звістка про падіння найвищого міністра двору не викликала б такого збурення, яке охопило Томових одноплемінців, коли вони дізналися про його сумну долю. По всьому маєтку тільки про це й говорили. Ні в домі, ні в полі ніхто не працював — усі лиш те й робили, що обговорювали новину та її гадані наслідки. А втеча Елізи — теж небувала в маєтку подія — ще дужче розпалювала загальні пристрасті.

Чорний Сем — так прозивали його всі, бо він був чи не втричі чорніший від будь-кого із своїх темношкірих товаришів, — зважував ту подію і сяк і так, прикидав її на всі боки, і то з такими далекосяжними замірами щодо власного звеличення, які зробили б честь першому-ліпшому білому патріотові у Вашингтоні.

— Поганий той вітер, що нікуди не дме, це вже як є, — повчально промовив Сем, підсмикуючи на собі штани й дотепно припасовуючи до шлейки чималий цвях замість одірваного ґудзика, дуже потішений цим своїм винаходом. — Атож, поганий вітер… — повторив він. — Ось Томові й урвалося. Ну то звісно, тепер є нагода для якогось, іншого негра. А чом би й не для Сема, га? Том роз’їжджав собі по околиці в наваксованих чоботях і з перепусткою в кишені, мов хтозна-яка цяця. Та хіба він один на світі? Чому б Семові так не їздити? Ось, що я хочу знати!..

— Гей, Семе!.. Семе! Хазяїн каже, щоб ти привів Білла й Джеррі! — гукнув Енді, перепиняючи Семів монолог.

— Овва!якого б то дива, синку?

— Та хіба ж ти не знаєш, що Ліззі накивала п’ятами разом зі своїм малим?

— Розкажи своїй бабусі! — з невимовною зневагою відрубав Сем. — А я знав про це ще раніше від тебе. Сем має голову на в’язах, будь певен!

— Ну то хазяїн звелів мерщій сідлати Білла й Джеррі, і ми з, тобою поїдемо з містером Гейлі її шукати.

— Оце діло! — мовив Сем. — Настав-таки час, що без Сема не обійтися. От тобі й Сем! Я не я буду, коли не зловлю її. Нехай хазяїн побачить, який путящий негр цей Сем!

— Слухай, Семе, — сказав Енді, — ти б поміркував, як воно все є. Хазяйка ж не хоче, щоб Ліззі зловили, то гляди, не перепало б тобі від неї!

— Отакої! — вигукнув Сем, витріщивши очі.

— А ти ж звідки знаєш?

— Та я сам чув, як вона казала, оце щойно вранці, коли приніс хазяїнові воду голитися. Вона послала мене. щоб я подивився, чому це Ліззі не йде одягати її. А коли я сказав, що Ліззі ніде нема, то вона як підскочить і каже: «Дяка богові!» А хазяїн, мов навісний, до неї: «Жінко, ану не ляпай дурниць!» Але ж її однаково зверху буде! Хто-хто, а я таки знаю. Кажу ж тобі, «стоятимеш за хазяйкою, то ніколи не прогадаєш».

Чорний Сем почухай свою кучеряву чуприну, під якою, може, й не було надто великої мудрості, одначе не бракувало тієї кмітливості, яка так потрібна політикам усіх мастей і всіх країв, щоб знати, як то кажуть, звідки вітер дме: отож він спинився в тяжкій задумі й знову підсмикнув штани — то був у нього перевірений спосіб збудити свої розумові здібності.

— Ет, хіба добереш, що воно й до чого на цьому світі, — врешті озвався він.