Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

— Але ж ти називав його саме так. І навіть гірше. Ти називав його такими словами, що я навіть не здогадувалася, що ти такі знаєш. Отже, я подумала, що якщо тут мають зібратися дуже розумні люди, то хтось з них зможе сказати мені, давньогрецький це горщик чи ні. Мені здається, що він дуже старий. Тату, будь ласка, даси їм на нього подивитися?

Її батько безпомічно знизав плечима та почав нишпорити під своїм стільцем.

— А ви знаєте, юна пані, — сказав їй Воткін, — що Книгу Апокаліпсис було написано саме на Патмосі? Саме там. Її, як ви знаєте, написав святий Іоанн Богослов. Як на мене, в ній є дуже чіткі ознаки того, що її було написано під час очікування на пором. Починається вона, як ви пам'ятаєте, з такої мрійливості, яка буває, коли вам треба згаяти час, коли вам нудно й ви щось вигадуєте, а потім вона поступово досягає кульмінації галюцинаційного відчаю. Як на мене, це все пояснює. Можливо, вам слід написати про це статтю, — додав він, кивнувши дівчинці.

Вона подивилася на нього як на божевільного.

— А ось і він, — сказав її батько, кладучи предмет на стіл. — Як бачите, це просто горщик. Їй лише шість років, — додав він з похмурою посмішкою, — так, люба?

— Сім, — сказала Сара.

Горщик був досить маленький, близько дванадцяти сантиметрів заввишки та десяти завширшки. Він був майже круглий, з вузькою шийкою, що стирчала над ним на два сантиметри. Шийка та близько половини поверхні горщика були вкриті затверділим ґрунтом, а ті частини, які було видно, мали грубу червонувату поверхню.

Сара взяла його та дала в руки професорові, що сидів праворуч від неї.

— Ви маєте розумний вигляд, — сказала вона. — Скажіть-но, що ви про нього думаєте?

Професор взяв горщик у руки з дещо зарозумілим виглядом.

— Я певний, що якщо зішкребти з дна землю, — дотепно сказав він, — там буде надпис «Зроблено в Бірмінгемі».

— Настільки старий? — удавано засміявся батько Сари. — Там уже давно нічого не виробляється.

— Хоч би там як, — сказав професор, — це не моя галузь, я молекулярний біолог. Ще хто-небудь хоче глянути?

Ця пропозиція не була зустріта радісними криками, але тим не менш горщик пішов з рук у руки навколо дальнього кінця столу. На нього витріщалися крізь товсті лінзи, вдивлялися крізь рогові оправи, озирали поверх лінз-півмісяців і мружили очі ті, хто залишив свої окуляри в кишені іншого костюму, який, на їхню думку, вже був у хімчистці. Ніхто, схоже, не знав, скільки йому років, і не дуже цим переймався. Обличчя дівчинки знову ставало засмученим.

— Прокислий набрід, — сказав Редж Річардові.

Він знову взяв срібну сільничку та підняв її.

— Юна пані, — сказав він, нахилившись уперед, щоб звернутися до неї.

— О ні, тільки не це, старий дурню, — пробурмотів старий археолог Колі, відкинувшись на спинку стільця та затуливши вуха.

— Юна пані, — повторив Редж, — подивіться на цю просту сільничку. Подивіться на цю просту шапку.

— У вас немає шапки, — надувши губи, сказала дівчинка.

— Отакої, — сказав Редж, — зачекайте хвилиночку, — він вийшов і повернувся зі своєю червоною вовняною лижною шапкою.

— Подивіться, — знову сказав він, — на цю просту сільничку. Подивіться на цю просту вовняну шапку. Я кладу сільничку в шапку, ось так, і передаю шапку вам. Наступну частину цього фокусу, пані… зробите ви.

Він вручив їй капелюх повз двох людей, що сиділи між ними, Колі та Воткіна. Вона взяла його та зазирнула всередину.

— Куди вона поділася? — запитала вона.

— Туди, куди ви її помістили, — сказав Редж.

— О, — сказала Сара, — зрозуміло. Це… це було не дуже цікаво.

Редж знизав плечима.

— Простий фокус, але мені було приємно, — сказав він і повернувся до Річарда. — На чому ми зупинилися?

Річард подивився на нього з легким шоком. Він знав, що професор завжди мав схильність до раптових і непередбачуваних змін настрою, але зараз було таке враження, ніби його миттєво залишила теплота. Тепер у нього був такий самий розсіяний вигляд, який він мав коли Річард прийшов до нього цього вечора, ніби абсолютно несподівано. Редж, напевно, відчув збентеження Річарда та швидко усміхнувся.

— Мій любий друже! — сказав він. — Мій любий друже! Мій любий, любий друже! Про що я казав?

— Емм… ви казали «Мій любий друже».

— Так, але я відчуваю певність, що це була лише прелюдія до чогось. Щось на кшталт короткої токати на тему того, яка ви чудова людина, перш ніж звернутися до основної теми, природу якої я наразі забув. У вас немає припущень щодо того, про що я хотів вам сказати?

— Ні.

— О. Що ж, напевно, це має мені лестити. Якщо б усі знали, про що я маю сказати, то який був би тоді сенс мені це казати? А як там справи з горщиком нашої юної гості?

А горщик уже дійшов до Воткіна, який заявив, що він експерт не з посуду, який виробляли древні, щоб було з чого пити, а лише з того, про що вони писали. Він сказав, що це Колі має знання та досвід, яким усі вони мають вклонитися, і спробував віддати горщик йому.

— Я сказав, — повторив він, — що це вашим знанням і досвіду ми маємо вклонитися. Ради бога, приберіть руки від вух і подивіться вже на цю штуку!