Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

— Добрий вечір, — чарівно посміхнувся Воткін, дуже дружньо кивнувши, а потім втупивши свій погляд у тарілку з супом, яку йому щойно принесли й від якої він нізащо не дозволить собі відволіктися. Поки що. Нехай той чоловік ще трохи постраждає. Він хотів, щоб порятунок був вартий хоча б кількох виступів на радіо.

За Воткіним Річард раптово виявив джерело тихого дівчачого хихотіння, що пролунало у відповідь на фокус Реджа. Дивовижно, але це була маленька дівчинка. Їй було приблизно вісім років, у неї було біляве волосся й похмурий вигляд. Вона сиділа й час від часу роздратовано копала ногою по ніжці стола.

— Хто це? — здивовано спитав Річард Реджа.

— Де хто? — здивовано запитав Редж Річарда.

Річард обережно нахилив палець у напрямку дівчинки.

— Дівчинка, — прошепотів він, — дуже маленька дівчинка. Це що, нова професорка математики?

Редж подивився на неї.

— Ви знаєте, — вражено сказав він, — я не маю жодної гадки. Ніколи нічого такого не бачив. Яка чудасія.

Цієї миті задачу розв'язав чоловік з радіо, який раптово звільнився з подвійної хватки двох своїх сусідів і сказав дівчинці припинити бити по столу.

Вона припинила копати ніжку й почала натомість із подвоєною силою копати повітря. Коли він сказав їй спробувати отримувати задоволення, вона копнула його. Це привнесло в її сумний вечір проблиск радості, який, втім, тривав недовго. Її батько коротко поділився з присутніми за столом своїми почуттями до няньок, які підводять людей, але ніхто з присутніх розмову на цю тему підтримати не міг.

— Велика серія програм, присвячених Букстегуде[3], — завершував свою промову музичний керівник, — звісно, мала вийти вже дуже давно. Я певний, що ви за першої ж нагоди спробуєте виправити цю помилку.

— О, гм, так, — відповів батько дівчинки, проливши суп, — гм… тобто… це ж не той самий, що Глюк?

Дівчинка знову копнула ногою ніжку стола. Коли її батько суворо глянув на неї, вона нахилила голову й самими губами спитала його.

— Не зараз, — наполегливим тоном, якомога тихіше відповів він їй.

— А коли?

— Пізніше. Можливо. Пізніше побачимо.

Вона похмуро горбилася на своєму стільці.

— Ти завжди кажеш «пізніше», — промовила губами вона.

— Бідолашна дитина, — пробурмотів Редж. — За цим столом немає жодного професора, який би в глибині душі не почувався так само. О, дякую, — принесли суп, відволікши його та Річардову увагу.

— То розкажіть-но мені, — сказав Редж після того, як вони обоє покуштували по дві ложки супу та незалежно один від одного прийшли до висновку, що фурор цей смак не зробить, — чим ви займалися, друже? Чимось пов'язаним з комп'ютерами, як я розумію, та ще й з музикою? Здається, тут ви вивчали англійську; втім, наскільки я розумію, лише коли знаходили на це час, — він багатозначно подивився на Річарда поверх ложки з супом. — Зачекайте-но, — перебив він навіть ще до того, як Річард почав говорити, — якщо я не помиляюсь, у вас, коли ви тут навчалися, був якийсь комп'ютер? Коли ж це було? У 1977-ому?

— Ну, те, що ми називали комп'ютером у 1977-ому, насправді було лише чимось на кшталт електронної рахівниці, але…

— О, не треба недооцінювати рахівницю, — сказав Редж. — У досвідчених руках це дуже потужний засіб рахування. До того ж, вона не потребує живлення, її можна зробити з тих матеріалів, які ви маєте під рукою, і ніколи не ламається під час важливої роботи.

— Тож електрична рахівниця не мала би сенсу, — сказав Річард.

— Ваша слушність, — погодився Редж.

— Насправді та машина мало що вміла такого, чого не можна було зробити самому за менший час і з меншим клопотом, — сказав Річард, — але з іншого боку їй добре вдавалося бути дурним учнем.

Редж подивився на нього, не розуміючи.

— А я й не знав, що вони в дефіциті, — сказав він. — Я прямо з цього місця можу до десятка таких крихтою хліба докинути.

— Не сумніваюсь. Але подивіться на це інакше. Який насправді сенс намагатися навчити когось чомусь?

Це питання призвело до схвального бурмотіння за столом.

Річард продовжував:

— Я маю на увазі, якщо дійсно хочеш щось зрозуміти, то краще за все спробувати пояснити це комусь іншому. Це змушує впорядкувати думки у власному розумі. І чим тупіший і повільніший твій учень, тим сильніше доводиться розкладати складну ідею на простіші. І саме в цьому є суть програмування. На той час, коли ти розклав складну ідею на такі маленькі кроки, з якими навіть дурна машина може впоратися, ти обов'язково й сам чомусь навчишся. Учитель зазвичай вчиться більшому, ніж учень. Хіба це не правда?

— Навчитися меншому, ніж мої учні, було б дуже важко, — незадоволено буркнув хтось, — хіба що вдатися до пре-фронтальної лоботомії.

— От я і витрачав цілі дні, намагаючись писати на цій машині курсові, які можна було за дві години завершити на друкарській машинці, але мене зачаровував процес спроби пояснити машині, чого саме я від неї хочу. Я по суті написав на Бейсику власний текстовий редактор. Проста процедура пошуку та заміни тривала в ньому близько трьох годин.

— Я вже забув, чи написали ви взагалі хоч одну курсову?