Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

— Ну ж бо, візьміть, — наполягав професор, даючи йому важку срібну сільницю.

Річард від подиву кліпнув очима, але, знизавши подумки плечима, простягнув руку. Але тієї самої миті, коли він кліпнув, сільниця раптом зникла.

Він здивовано подивився на професора.

— Добре, га? — сказав Редж, виймаючи зниклий предмет з-за вуха свого схожого на смерть сусіда справа, викликавши цим вибух напрочуд дівочого сміху. Редж хитро посміхнувся: — Дуже погана звичка, я знаю. У списку того, що я хочу кинути, вона відразу після куріння та п’явок.

Що ж, це була ще одна з речей, які не змінилися. Деякі люди колупаються в носі, інші мають звичку бити старих пані на вулиці. А гріх Реджа був нешкідливий та незвичайний — він мав пристрасть до дитячих фокусів зі зникненням предметів. Річард згадав, як він колись уперше звернувся до Реджа з проблемою — то був лише звичайний страх, який охоплює студентів час від часу, а надто тоді, коли їм треба написати курсову, але на той час це здавалося темним і страшним тягарем. Редж тоді сів, зосереджено нахмурившись вислухав усе, що Річард мав сказати, а коли той закінчив, серйозно замислився, почухав підборіддя та зрештою нахилився вперед і подивився йому в очі.

— Я маю підозру, що ваша проблема, — сказав він, — полягає в тому, що у вас забагато канцелярських скріпок у носі.

Річард вирячив очі.

— Дозвольте вам показати, — сказав Редж, нахилився через стіл і витягнув з Річардового носа ланцюжок з одинадцяти канцелярських скріпок і маленького гумового лебедя.

— А, ось справжня проблема, — сказав він, демонструючи лебедя. — Знаєте, їх кладуть у пакети з крупою, і проблемам від них нема числа. Що ж, я радий, що ми з вами поговорили, мій любий друже. Якщо знову матимете такі проблеми, звертайтеся до мене, не вагайтеся.

Річард, звісно, ніколи більше не звертався.

Річард подивився навколо, щоб перевірити, чи не було тут ще когось, кого він пам'ятав з часів свого навчання.

Через два місця ліворуч сидів професор, який був деканом факультету англійської мови, і який не виявив жодної ознаки впізнання колишнього студента. Це було зовсім не дивно, бо Річард старанно уникав його впродовж тих трьох років, що вчився тут, іноді навіть відрощуючи бороду та вдаючи себе кимось іншим.

Поруч із ним був чоловік, ім'я якого Річард не знав.

Взагалі-то, його не знав ніхто. Він був худий, схожий на мишу та мав дивовижний довгий кістлявий ніс — реально довгий і кістлявий. Взагалі-то, ніс був схожий на той кіль, за допомогою якого австралійці в 1983 році виграли американську регату, і про цю схожість того року багато говорили, хоча й, звісно, поза очі. Просто в очі йому ніхто ніколи нічого не казав.

Ніхто.

Ніколи.

Зустрівши його вперше, всі були настільки вражені та збентежені його носом, що не могли й слова сказати, а другий раз був ще гірший через спогади про перший, і так далі. Минали роки, загалом сімнадцять. Увесь цей час він був наче в коконі суцільного мовчання. У залі серед слуг уже давно стало звичкою ставити обабіч від нього додаткові сіль, перець і гірчицю, бо ніхто не міг попросити їх у нього, а попросити їх у того, хто сидів за ним, було не тільки неввічливо, але й неможливо, бо ніс заважав.

Ще однією його рисою була дивна послідовність жестів, які він робив і регулярно повторював упродовж вечері. А саме, він постукував по порядку по пальцях лівої руки, а потім по одному з пальців правої. Час від часу він постукував по іншій частині свого тіла — по суглобу на пальці, по ліктю або по коліну. Коли він був змушений припинити це (наприклад, коли він їв) він починав натомість кліпати очима та час від часу кивати головою. Ніхто, звісно, ніколи не наважувався спитати його, навіщо він це робить, хоча всіх розбирала цікавість.

Хто сидів за ним, Річардові не було видно.

В іншому напрямку відразу за смертним ворогом Реджа сидів Воткін, професор античної культури, людина надзвичайно суха та дивакувата. Його важкі окуляри були схожі на два великі скляні куби, всередині яких жили, наче золоті рибки, очі. Ніс у нього був досить прямий і звичайний, але нижче нього була така сама борода, як у Клінта Іствуда. Його погляд кружляв навколо столу: він вибирав, з ким сьогодні розмовлятиме. Він думав був, що його здобиччю стане один з гостей, недавно призначений голова Радіо ВВС-3, який сидів навпроти, але на жаль, того вже вполювали музичний керівник коледжу та професор філософії. Ці двоє пояснювали знесиленому чоловікові, що фраза «забагато Моцарта» була, якщо зважити на всі можливі значення цих слів, виразом, що заперечував сам собі, і таким чином будь-яке речення, що містить таку фразу, є безглуздим і, як наслідок, не може бути висунуте як аргумент при обговоренні програми радіомовлення. Бідолаха вже починав стискати свої столові прибори занадто сильно. Його погляд відчайдушно шукав допомоги та припустився помилки, перетнувшись з поглядом Воткіна.