Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

— А я не думаю, що вона люб'язна жінка, — відповів Дірк. — Вона завжди ходить тут, тягає за собою песика та лається на людей. Сподобалося плавати?

— Ні, не дуже, — сказав Річард, витираючи волосся. — Я не усвідомлював, що там так брудно. І холодно. Тримай, — сказав він, повертаючи Діркові рушник, — дякую. Ти завжди з собою рушник у портфелі носиш?

— А ти завжди посеред дня плаваєш?

— Ні, зазвичай я роблю це вранці, ходжу до басейну в Гайбері Філдз, просто щоб прокинутися, щоб мозок увімкнути. Просто я згадав, що цього ранку не плавав.

— І, гм… саме тому ти просто пірнув у канал?

— Ну, так. Я просто подумав, що трохи фізичного навантаження допоможе мені дати ладу думкам.

— Отже, роздягнутися та стрибнути в канал не було з твого боку дещо перебільшеною реакцією?

— Ні, — сказав Річард, — можливо, це було нерозумно, зважаючи на стан води, але це було цілком…

— Ти цілком задоволений власними поясненнями причин цього рішення?

— Так…

— І це ніяк не було пов'язане з моєю тіткою?

Річард підозріло примружився.

— Про що ти в біса кажеш? — запитав він.

— Зараз я тобі поясню, — сказав Дірк.

Він пішов до найближчої лавки, сів на неї та знову відкрив портфель. Він поклав туди складений рушник, вийнявши натомість звідти маленький диктофон. Поманивши Річарда до себе, він натиснув на кнопку «Грати». З крихітного динаміка долинув голос Дірка, який говорив монотонно, заколисуючи. Він казав: «Через хвилину я клацну пальцями, і ти прокинишся та забудеш про все, окрім інструкцій, які я зараз тобі скажу. Трохи згодом ми підемо гуляти вздовж каналу, і коли ти почуєш від мене щось про мою стару незаміжню тітку, що живе в Вінніпезі…»

Дірк раптово схопив Річарда за руку, щоб утримати його.

Запис продовжувався:

«…ти скинеш із себе одяг і пірнеш у канал. Ти з'ясуєш, що не здатен плисти, але не панікуватимеш і не тонутимеш, а просто триматимешся на воді, доки я не кину тобі рятувальне коло».

Дірк зупинив відтворення та подивився на Річарда, який уже вдруге за сьогодні зблід від шоку.

— Мені цікаво дізнатися, що саме змусило тебе минулої ночі залізти до квартири пані Вей і навіщо, — сказав Дірк.

Річард нічого не казав, він продовжував розгублено дивитися на диктофон. А потім сказав тремтячим голосом:

— На касеті С’юзан було повідомлення від Ґордона. Він телефонував їй з машини. Касета у мене вдома. Дірку, мені раптом дуже лячно через усе це.

РОЗДІЛ 21

Дірк стежив за полісменом, що чатував біля будинку Річарда, визираючи з-за фургону, що був припаркований в кількох метрах звідти. Офіцер зупиняв і розпитував усіх, хто намагався ввійти до маленького провулку, в якому були двері Річарда, у тому числі — із задоволенням зазначив Дірк — інших полісменів, яких не знав особисто. Поруч зупинилася ще одна поліцейська машина, і Дірк почав рухатися.

З автомобіля вийшов полісмен, в руках у нього була пилка, він рішуче йшов до дверей. Дірк швидко наздогнав його та з поважним виглядом ішов на крок або два позаду.

— Усе гаразд, він зі мною, — сказав Дірк, обганяючи його саме тієї миті, коли один полісмен зупиняв іншого.

А потім він був уже всередині та підіймався сходами.

Офіцер з пилкою йшов за ним.

— Гм, перепрошую, сер! — гукнув він навздогін Діркові.

Дірк саме дійшов до того місця, де посеред сходів застрягла канапа. Він зупинився та розвернувся.

— Залишайтеся тут, — сказав він, — стережіть цю канапу. Не дозволяйте нікому торкатися її. Зрозуміло?

Офіцера це дещо спантеличило.

— Мені наказали розпилити її, — сказав він.

— Скасовується! — гримнув Дірк. — Пильнуйте її! Потім доповісте мені.

Він розвернувся та переліз через канапу. Секунду або дві по тому він увійшов у велику відкриту кімнату. Це був нижчий з двох поверхів квартири Річарда.

— Ви обшукали це? — різко запитав Дірк у офіцера, який сидів за Річардовим обіднім столом і переглядав якісь нотатки. Офіцер здивовано підвів погляд і почав вставати. Дірк указував на кошик для сміття.

— Емм, так…

— Обшукайте ще раз. Не припиняйте обшукувати. Хто тут?

— Емм, ну…

— Мені весь день чекати?

— Детектив-інспектор Мейсон щойно пішов…

— Добре, нема чого йому тут робити. Якщо я буду потрібен, я буду нагорі, але не турбуйте мене, якщо це не дуже важливе. Зрозуміло?

— Емм, хто…

— Я не бачу, як ви обшукуєте кошик!

— Емм, так, пане. Я…

— Я хочу, щоб його було ретельно обшукано. Вам зрозуміло?

— Емм…

— Беріться до роботи! — Дірк чкурнув на верхній поверх і зайшов у кабінет Річарда.

Касета лежала саме там, де мала лежати за словами Річарда — на довгому столі, на якому стояли три Макінтоши. Дірк хотів був покласти її в кишеню, але його зацікавило зображення Річардової канапи, що повільно оберталося на великому екрані Макінтоша, і він сів за клавіатуру.

Якийсь час він вивчав написану Річардом програму, але швидко збагнув, що в поточній її формі без коментарів автора це марно. Зрештою йому вдалося звільнити канапу та опустити її сходами вниз, але для цього йому довелося видалити частину стіни. Роздратовано буркнувши, він кинув цю справу.