Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

Річард оглянув кімнату. Та раптом здалася звичайною. Вогонь тихо палав собі, але світло в кімнаті було переважно світлом сірого дня. І хоча все в ній начебто було те саме — стара канапа, завалений книгами столик — але здавалося, що не було нічого, що поєднувало її с тими шаленими дивацтвами минулої ночі. Кімната неначе сиділа, вигнувши брови, та невинно питала: «Слухаю вас?»

— З молоком? — почувся з кухні голос Реджа.

— Будь ласка, — відповів Дірк. Він усміхнувся Річардові, і ця усмішка від придушеного хвилювання здавалася наполовину божевільною.

— Звичайну кількість? — знову гукнув Редж.

— Так, будь ласка, — сказав Дірк. — І дві ложки цукру, якщо ваша ласка.

Активність на кухні припинилася. Через секунду або дві з-за дверей визирнула голова Реджа.

— Свладе Челлі! — вигукнув він. — Отакої! Ну ви молодець, Мак-Даффе, швидко впоралися. Мій любий друже, я дуже радий вас бачити, як добре, що ви завітали!

Він витер руки рушником, з яким вийшов з кухні, та поспішив тиснути руки.

— Мій любий Свладе!

— Дірк, будь ласка, якщо вам не важко, — сказав Дірк, тепло потискаючи йому руку. — Я віддаю перевагу цьому імені. Воно ніби нагадує про шотландський кинджал. Дірк Джентлі — під таким іменем я зараз працюю. Боюсь, у минулому є певні події, від яких мені хотілося б відокремитися.

— Авжеж, я вас добре розумію. Приміром, більша частина чотирнадцятого століття була просто жахливою, — щиро погодився Редж.

Дірк хотів був виправити непорозуміння, але подумав, що на це може знадобитися багато часу, тому відмовився.

— То як вам живеться, мій любий професоре? — сказав він натомість, елегантно кладучи на підлокітник канапи свої капелюх і шарф.

— Ну, — сказав Редж, — останні часи були цікавими, а точніше нудними. Але нудними з цікавої причини. Ви поки що посидьте, погрійтеся біля вогню, а я принесу чай і тоді спробую розповісти.

Діловито мугикаючи, він знову пішов, залишивши їх влаштовуватися перед каміном.

Річард нахилився до Дірка.

— Я й гадки не мав, що ви з ним були так добре знайомі, — сказав він, кивнувши вбік кухні.

— Не були, — відразу сказав Дірк. — Ми зустрічалися один раз на якійсь вечері, але відразу відчули взаємну симпатію та розуміння.

— То як сталося, що ви більше не зустрічалися?

— Він старанно уникав мене. Сильне взаємне розуміння дуже небезпечне, якщо тобі треба ховати секрет. А цей секрет, як на мою думку, один з найбільших. Якщо десь у світі є ще більший секрет, я би дуже сильно хотів дізнатися про нього, — тихо сказав він.

Він значуще подивився на Річарда та простягнув долоні до вогню. Оскільки раніше Річард уже намагався (безуспішно) витягти з нього, що то за секрет такий, він вирішив цього разу не ловитися на цей гачок, а натомість відкинувся на спинку крісла та подивився навколо.

Цієї миті Редж повернувся та спитав:

— А я не питав у вас, чи будете ви чай пити?

— О, так, — сказав Річард. — Ми це докладно обговорили. Здається, зрештою ми зійшлися на тому, що будемо.

— Добре, — неясно сказав Редж, — на щастя, на кухні, схоже, вже є готовий. Ви маєте вибачити мене. У мене пам'ять як… як… як називаються ті штуки, щоб з рису вода стікала? Про що я кажу?

Зі спантеличеним виглядом він швидко розвернувся та знову зник у кухні.

— Дуже цікаво, — тихо сказав Дірк. — Чи не має він проблем з пам'яттю?

Раптом він підвівся та почав ходити по кімнаті. Його погляд зупинився на рахівниці, що була на єдиному вільному місці на великому столі з червоного дерева.

— Це той стіл, на якому ти знайшов записку про сільничку? — тихо запитав він Річарда.

— Так, — сказав Річард, встав і підійшов туди. — Вона була в цій книжці, — він узяв зі столу довідник з островів Греції та погортав сторінки.

— Так, так, звісно, — нетерпляче сказав Дірк. — Про все це ми знаємо. Мені було цікаво лише те, чи було це на цьому столі, — він зацікавлено провів пальцями вздовж краю стільниці.

— Якщо ти думаєш, що мала місце якась попередня домовленість між Реджем і дівчинкою, — сказав Річард, — то мушу сказати, що вважаю це неможливим.

— Авжеж, це було не так, — роздратовано відповів Дірк. — Я думав, що це цілком очевидно.

Річард знизав плечима, намагаючись не сердитися, і поклав книгу на місце.

— Дуже дивний збіг, що ця книга виявилася…

— Дивний збіг! — пирхнув Дірк. — Ха! Ми ще побачимо, який це збіг. Ми ще побачимо, наскільки він дивний. Я хочу, щоб ти, Річарде, запитав у нашого друга, як він зробив той фокус.

— Ти ж начебто казав, що вже знаєш це.

— Знаю, — легковажно сказав Дірк. — Я хочу почути підтвердження.

— О, зрозуміло, — сказав Річард. — Так, це досить просто, хіба ні? Нехай він усе розповість, а тоді ти скажеш: «Саме так я й думав!» Молодець, Дірку. То ми приїхали аж сюди для того, щоб він розповів, як він виконав той фокус? Я напевно збожеволів.

Дірка це образило.

— Будь ласка, зроби, як я прошу, — сердито сказав він. — Ти бачив цей фокус, тож ти маєш спитати, як він це зробив. Повір мені, за цим фокусом ховається вражаючий секрет. Я його знаю, але хочу, щоб ти почув це від нього.