Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

Він різко обернувся, бо зайшов Редж із тацею, яку він, обійшовши канапу, поставив на маленький столик перед каміном.

— Професоре Хронотіс… — сказав Дірк.

— Редж, будь ласка, — сказав Редж.

— Добре, — сказав Дірк, — Редже…

— Решето! — скрикнув Редж.

— Що?

— У чому рис промивають. Решето. Я намагався згадати це слово, хоча вже забув, навіщо. Байдуже. Дірку, друже, у вас такий вигляд, ніби вас зараз розірве від нетерпіння. Може ви сядете та влаштуєтесь зручніше?

— Дякую, але я вважаю за краще нервово ходити туди-сюди, якщо ви не проти. Редже… — він повернувся обличчям до нього та підвів палець. — Я мушу сказати вам, — сказав він, — що я знаю ваш секрет.

— Ах, так… Справді? — бурмотів Редж, ніяково потупивши очі та смикаючи чашки та чайник. — Зрозуміло.

Чашки, які він рухав, гучно торохтіли.

— Так, саме цього я й боявся.

— І ми хотіли би поставити вам кілька питань. Мушу вам сказати, я чекаю на відповіді з дуже великим нетерпінням.

— Авжеж, авжеж, — бурмотів Редж. — Що ж, можливо, вже настав час. Я навіть не знаю, що думати про останні події та… мені дуже страшно. Гаразд. Питайте, що хочете, — він різко підвів погляд, його очі блищали.

Дірк кивнув Річардові, повернувся та почав крокувати, втупивши погляд у підлогу.

— Емм… — сказав Річард. — Ну-у… Мені було б цікаво дізнатися… як ви вчора виконали той фокус зі зникненням сільнички?

Реджа це питання, схоже, здивувало та трохи спантеличило.

— Ви про зникнення? — перепитав він.

— Гм, так, — сказав Річард. — Фокус зі зникненням.

— О, — збентежено сказав Редж, — ну, щодо тієї його частини, що пов'язана зі зникненням, боюсь я не можу… Розумієте, правила Магічного Кола дуже суворі щодо розкриття цих фокусів. Дуже суворі. Але вражаючий трюк, так? — лукаво додав він.

— Ну, так, — сказав Річард, — на той момент він виглядав дуже природним, але тепер, коли я… подумав про нього, я мушу визнати, що він дещо спантеличує.

— А, так, — погодився Редж. — Це навичка. Практика. Робити так, щоб виглядало природно.

— Він виглядав дуже природно, — продовжував Річард, намацуючи дорогу, — я майже повірив.

— Вам сподобалося?

— Він мене сильно вразив.

Дірк уже втрачав терпіння. Він багатозначно подивився на Річарда.

— І я розумію вас, — твердо сказав Річард, — щодо неможливості розповісти мені про це. Просто мені було цікаво, от і все. Вибачте, що спитав.

— Ну, — раптом завагався Редж, — напевно… Ну, якщо ви обіцяєте нікому про це не розповідати, — продовжував він, — думаю, ви й самі могли б зрозуміти, що я скористався двома сільничками зі столу. Ніхто не мав побачити між ними різницю. Спритність рук, розумієте, обманює око, а надто деякі з очей, що сиділи за тим столом. Поки я вертів у руках свій вовняний капелюшок, дуже хитро (вибачте, що хвалюся) удаючи незграбність, я просто кинув сільничку в рукав. Зрозуміло?

Його попередню тривогу повністю замінило задоволення від демонстрації своєї майстерності.

— Це, взагалі-то, найстаріший у світі фокус, — продовжував він, — але тим не менш він вимагає великого вміння та спритності. Ну а трохи згодом, зрозуміло, я повернув її на стіл, і збоку це виглядало ніби я передаю її комусь. Звісно, перш ніж це виглядатиме природно, треба багато років учитися, але я віддаю перевагу саме такому варіанту, аніж просто опускати її на підлогу. То аматорство. Підняти ви її не зможете, а прибиральники помітять її не раніше ніж через два тижня. У мене колись дохлий дрізд цілий місяць лежав під стільцем. Це, звісно, не через фокус було. Його кішка вбила.

Редж усміхався.

Річард вважав, що виконав свою задачу, хоча й не мав жодної гадки, чим це мало їм допомогти. Він глянув на Дірка, але той не надав йому ніякої допомоги, тож Річард пірнув наосліп.

— Так, — сказав він, — так, я розумію, що це можна зробити завдяки спритності рук. Але я не можу зрозуміти, як та сільничка потрапила всередину горщика.

Редж знову був спантеличений, неначе вони говорили про різні речі. Він подивився на Дірка, який припинив крокувати та дивився на нього, очікувально розкривши очі.

— Ну, це… зовсім просто, — сказав Редж, — для цього не були потрібні фокуси. Я вийшов за своїм капелюхом, пам'ятаєте?

— Так, — непевно сказав Річард.

— Коли я вийшов з їдальні, я пішов і відвідав чоловіка, який зробив той горщик. На це, звісно, знадобився певний час. Близько трьох тижнів детективної роботи, щоб вистежити його, та ще два дні на те, щоб він протверезів, а потім, з певними труднощами, мені вдалося вмовити його запекти сільничку всередині горщика. Після цього я ненадовго завітав до одного місця, щоб взяти там пудру, щоб приховати свою засмагу, а потім, звісно, треба було повертатися з певною обережністю, щоб це виглядало природно. Я зіткнувся з собою в передпокої, це завжди так ніяково, ніколи не знаєш, куди очі відвести, але… власне, оце й усе.

Його усмішка була дещо сумна та нервова.

Річард спробував кивнути, але не зміг.

— Про що ви в біса кажете? — сказав він.

Редж здивовано подивився на нього.

— Ви ж начебто сказали, що знаєте мій секрет, — сказав він.