Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

Його очі швидко оглянули вагон, потім швидко глянули крізь брудне вікно на мряку східно-англійського вечора. Він дивився з очевидною огидою. Він сильніше стиснув передпліччя співрозмовника.

— Слухайте, я йду пити, — сказав гість весілля, але слабким голосом, бо було очевидно, що нікуди він не піде.

— Ми покинули тих, хто волів знищувати один одного війною, — бурмотів Майкл. — Наш світ мав бути світом миру, музики, мистецтва та просвіти. Усе дріб'язкове, усе буденне, усе нікчемне не знайшло б собі місця на нашому світі…

Вгамований гульвіса дивився на Майкла з подивом. Той не був схожий на старого хіпі. Втім, хіба можна бути в цьому певним? Його власний старший брат колись прожив два роки в друїдській спільноті, їв там пончики з LSD, вважав себе деревом… Це було ще до того, як він став директором торгового банку. Різниця, звісно, полягала в тому, що зараз він уже не вважав себе деревом, хіба що інколи, і він уже навчився уникати того сорту вина, що іноді провокував такі галюни.

— Були такі, хто казав, що ми зазнаємо невдачі, — продовжував Майкл тихим голосом, який було добре чутно попри бурхливий галас у вагоні, — хто пророкував, що ми теж несемо з собою насіння війни, але нашою високою метою були лише розквіт мистецтва та краси; найвищого мистецтва та найвищої краси — музики. Ми взяли з собою лише тих, хто вірив; хто хотів, щоб це було правдою.

— Але про що ви кажете? — запитав весільний гульвіса, але вже без виклику, бо його зачарував гіпнотичний голос Майкла. — Коли це було? Де це було?

Майкл важко зітхнув.

— До вашого народження, — зрештою сказав він. — Не йдіть, і я розповім вам.

РОЗДІЛ 27

Настало довге напружене мовчання, під час якого вечірній морок надворі неначе став ще темнішим, затиснувши кімнату в своїй хватці.

Гра світла огорнула Реджа тінями.

Дірк, попри свою звичайну барвисту та надмірну балакучість, наразі мовчав. Його очі палали дитячим подивом, оглядаючи наче вперше нудні старі меблі кімнати, вкриті панелями стіни, килимові доріжки. Його руки тремтіли.

Річард на мить насупив лоба, неначе намагався розрахувати подумки квадратний корінь якогось числа, а потім знову подивився на Реджа.

— Хто ви? — запитав він.

— Я не маю жодної гадки, — радісно сказав Редж, — велика частина моєї пам'яті пропала. Розумієте, я дуже старий. Приголомшливо старий. Так, думаю, що якщо б я сказав вам, скільки мені років, то ви, напевно, були б приголомшені. Цілком імовірно, що це приголомшило б і мене, бо я не пам'ятаю. Знаєте, я жахливо багато чого бачив. Дякувати Богу, більшу частину з того я забув. Проблема в тому, що коли наближаєшся до мого віку, який, як я, здається, вже казав, дещо приголомшливий… Адже я казав це?

— Так, ви згадували про це.

— Добре. Я вже забув, казав я про це чи ні. Річ у тому, що пам'ять з плином часу не стає більшою, і багато чого просто випадає з неї. Таким чином, головна різниця між кимось мого віку та кимось вашого віку полягає не в тому, як багато я знаю, а в тому, як багато я забув. А згодом починаєш забувати навіть про що ти забув, а ще згодом — про те, що ти забув, що було що пам'ятати. А потім починаєш забувати… ем… про що це ви казали?

Він безпомічно дивився на чайник.

— Речі, які ви пам'ятаєте… — лагідно підказав Річард.

— Запахи та сережки.

— Перепрошую?

— Саме вони чомусь затримуються найдовше, — сказав Редж, спантеличено хитаючи головою. Раптом він сів. — Сережки, які Королева Вікторія вдягала на свій Срібний Ювілей. Приголомшливі предмети. На тогочасних картинах вони, звісно, скромнішими намальовані. Запах вулиць до того, як на них з'явилися автомобілі. Важко сказати, що з цього було гіршим. Саме тому, звісно, Клеопатра залишається в спогадах такою чіткою. Просто спустошуюча комбінація сережок і запахів. Думаю, це може стати останнім, що залишиться, коли все інше зрештою зникне. Я сидітиму в темній кімнаті сам, без зубів, без очей, без смаку, без усього, крім старої сивої голови, а в тій старій сивій голові — дивний образ жахливих блакитно-золотих речей, що гойдаються, виблискують на світлі, а також запах поту, котячої їжі та смерті. Цікаво, як я все це сприйматиму…

Дірк майже не дихав, повільно обходячи навколо кімнати, обережно проводячи кінчиками пальців по стінах, по канапі, по столу.

— Як давно, — питав він, — усе це?..

— Тут? — спитав Редж. — Лише близько двохсот років. Відтоді як я залишив справи.

— Які справи?

— Не знаю. Але напевно це було щось непогане, як ви вважаєте?

— Хочете сказати, що ви були тут, у тій самій квартирі впродовж… двохсот років? — пробурмотів Річард. — Хто-небудь мав помітити це, або ж подумати, що це дивно.

— О, це одна з переваг старих коледжів Кебриджу, — сказав Редж. — Ніхто не сує ніс у чужі справи. Якщо б ми всі почали перераховувати один про одного всі дивацтва, ми б і до Різдва не завершили. Свладе… Дірку, друже мій, будь ласка, не чіпайте це поки що.

Діркова рука цієї миті тягнулася до рахівниці, що лежала на єдиному вільному місці на великому столі.

— Що це? — різко запитав Дірк.