Холодна Гора

Секретарка оголосила, що прийшла делегація робітників, які мали свої будинки в зоні будівельного майданчика. Раніше ми вже домовились про перенесення їхніх будинків на інші місця та грошову компенсацію. Зараз же йшлося про якісь дрібниці.

— Товариші, йдіть до Комарова. Він тепер керівник. Я вже не можу займатися вашими справами.

Одна з жінок відповіла:

— Олександре Семеновичу, ви розпочинали справу, тож і доводьте її до кінця. Ні з ким іншим ми не хочемо знатися.

— Комаров дуже розумна людина і він вам допоможе. Я вже не маю права цим займатися.

Вони неохоче вийшли, а я подався на майданчик. Оглянув усе, поговорив із прорабами та комірниками, занотував потреби в матеріалах, видав відповідні розпорядження відділу постачання й пішов до будинків робітників. Перший дім було повністю закінчено, і робота була зроблена добре. На другому поверсі я вийшов на балкон однієї з квартир. Був сонячний зимовий день. Прямо переді мною була алея старих дерев з вкритими снігом кронами. Далі починався ліс. «Як тут буде гарно влітку, — подумав я. — Ми не могли вибрати кращого місця для будівництва станції». Думалось також про те, що як гарно буде тут через рік. Та обставина, що мене самого через рік тут не буде, не завдавала прикрощів, — і так усі знатимуть, що то є справа моїх рук, — чи не найбільше досягнення всього мого життя. Але ж колись я все-таки зможу сюди повернутись, щоб усе це ще раз побачити.

Настав полудень. В їдальні я зустрів Комарова. Він підійшов і поклав руку мені на плече.

— Скажи, Алексе, — промовив він, — це правда, що ти збираєшся нас покинути?

— Уже рік, як ти знаєш, що я не можу лишатись, а зараз уже настав час.

— Так, це правда, але я останнім часом почав думати, що ти все ж залишишся. Якщо ти приймеш радянське громадянство, ніхто тебе не буде чіпати.

— Петре, що це змінить? Не довіряють нам і не будуть довіряти тому, що ми двадцять п’ять років жили за кордоном. І зміна паспорта нічого не дасть.

— Олександре Семеновичу, ти просто не розумієш. Не можна ж терпіти на керівних посадах у радянському господарчому апараті людей, які не відповідають за стан справ своєю головою. Якщо хтось із них спричинить шкоду, його не можна притягти до відповідальності. Адже тебе, як іноземця, не можна заарештувати. Це й є єдиною причиною, через яку тебе неохоче сприймають на цій посаді.

— Помиляєшся, Петре. В Москві та Ленінграді, а також у Харкові заарештовано за останній час немало іноземців.

— Але ж то шпигуни.

— Я не певен того. Моя дружина достеменно не шпигунка, але ж вона вже дев’ять місяців, як у в’язниці.

— Це помилка. Ти сам казав, що її скоро звільнять.

— Петре, нема сенсу говорити про ту справу. Серце у мене розривається при думці, що маю виїхати. Але тут нічого не поробиш. Може статися так, що змушений буду передати тобі справи в найближчі дні й саме про це я хотів би поговорити з тобою після обіду.

— Мені буде важко без тебе, Олександре Семеновичу. Я не переконаний, що справлюсь.

— Нічого не вдієш, Петре.

— У такому разі приходь до мене о другій.

Після полудня ми з Комаровим зачинилися в його кабінеті. Він попросив секретарку нікого не впускати й не турбувати нас. Ми переглянули плани закінчення будівництва та запуску станції. Комаров занотував собі всі мої зауваження, підкреслив особливо важливі моменти й пізніше продиктував усе секретарці. Розмова тривала три години й забрала всю нашу увагу. То було добре, бо я забув про те, що чекало на мене вночі. Але коли десь о п’ятій після полудня ми підвелися, зовсім виснажені, страх знов повернувся до мене. Ми поїхали додому разом із Комаровим. Я не міг говорити, бо думав увесь час про одне й те ж. При прощанні Комаров потис мені руку міцніше, ніж звичайно. Мабуть, він теж відчув, що зі мною щось негаразд.

Тільки-но я зайшов до квартири, витримка полишила мене. Я не міг нічого робити до ладу. Безцільно тинявся з кімнати в кімнату, починав переглядати якісь папери й тут же полишав їх. Пробував їсти й намагався сховатися від дійсності за читанням Толстого. Але цього разу я не міг зрозуміти жодного слова. Потім вийшов із дому й пішов вулицею Чайковського вздовж німецького цвинтаря, де було відкрите місце, і я сподівався заспокоїтися. Згодом, вийшовши на білгородський шлях, я в швидкому темпі пройшов три кілометри аж до колонії безпритульних імені Максима Горького, після чого повернув до інституту. Весь цей час не покидала мене думка про наступну ніч. Що вони робитимуть зі мною? Чи піддадуть мене катуванню?

Чи затримають?

Я пішов до інституту, але був настільки безпорадний, що відразу ж повернувся додому. Приліг на канапу, але про сон не могло бути й мови. Тоді я вирішив упорядкувати свої фінансові справи й дати Марселю право розпоряджатися моїми грішми, але виявився нездатним зосередитись і на цьому. Суцільний розпач заволодів мною.

Я не міг думати, не міг прийняти якесь рішення або щось зробити.