Холодна Гора

Мета цієї книжки описати події, що не мали собі подібних у новітній світовій історії. З середини 1936 і до кінця 1938 року тоталітаризм у Радянському Союзі набрав своїх остаточних форм. За цей період таємна державна поліція заарештувала в містах і селах приблизно 8 мільйонів людей. Заарештовані люди звинувачувались у зраді, шпигунстві, приготуванні збройних повстань та підготовці замахів на життя радянських лідерів. Усі вони, за невеликими винятками, після короткого слідства, що рідко коли тривало більше трьох місяців, визнавали себе винними та, якщо ставали перед відкритим судом, то визнавали себе винними також і публічно. Всі вони були засуджені на довгі роки позбавлення волі в концентраційних таборах на Далекій півночі й у Середньоазіатських пустелях.

Усі вони були невинуватими.

Стверджуючи це та дбаючи про свій захист від педантичної критики, я маю зробити два застереження. Одне з них торкається вбивства Кірова, секретаря ленінградського обкому партії, який також був членом Політбюро. Кірова було вбито 1 грудня 1934 року після партійних зборів в одному з районів міста. Вбив його молодий студент Ніколаєв, який і сам був членом партії. Мотиви цього вбивства ніколи не були до кінця з’ясованими. Багато людей вірили в те, що причиною вбивства були заздрощі, в усякому разі, це був акт приватної помсти. Інші, в тому числі й Троцький, вважали це вбивство провокацією ДПУ. Але, в усякому разі, Кірова було вбито ще за два роки до початку «великої чистки». Впродовж цієї «чистки» мільйони людей були звинувачені в підготовці замахів на життя радянських лідерів, але тільки один із них, Кіров, був убитий.

Моє друге застереження торкається шпигунської активності іноземних держав. Звичайно, в ті роки шпигунство мало місце, хоча діяльність агентів наражалась на великі, порівняно з іншими країнами, труднощі. Радянський Союз був повністю ізольований від зовнішнього світу. Радянські люди, яким загрожували звинувачення в шпигунстві, не мали змоги покинути країну. Гроші ніколи не приваблювали їх, бо вони не мали змоги їх витратити, не наражаючись на підозру. Людей, здатних шпигувати на користь іноземних держав з ідеологічних міркувань, можна було б знайти серед представників колишніх привілейованих класів. Але на той час вони вже були зламані, залякані й втратили віру в себе і в перемогу своєї справи. Люди не схильні ризикувати своїм життям без віри в успіх. Таким чином, закордонним агентам дуже важко було вербувати шпигунів серед радянських громадян. Однак, на той час ще могли залишатись у країні люди, які давно, ще до утвердження радянської влади, працювали на іноземні держави й не порвали своїх зв’язків. Закордонна шпигунська мережа аж ніяк не могла бути значною, але вона, певно, існувала. Серед величезної кількості заарештованих могли бути один або два справжніх шпигуни. Якщо поголовно заарештовувати мешканців якоїсь частини міста, то в їх число може потрапити й справжній шпигун, який мешкає в цій частині міста. Насправді ж, ДПУ не заарештовувало всіх мешканців якогось району, але масовість арештів 1936–1938 років давала той самий ефект. Жертви були випадковими. ДПУ в ті часи діяло в такий спосіб, який не давав ніяких гарантій, що серед заарештованих були вороги радянської влади, а не безвинні обивателі. В часи загальної атмосфери страху, спричиненої сталінським гаслом «пильності» й шпигуноманією, безпідставні звинувачення торкнулися навіть тих, хто мав захищати державу від її справжніх ворогів.

Якщо ж ДПУ й заарештувало кілька справжніх шпигунів випадково, то методи дізнання не дозволяли відрізнити такого шпигуна від маси фіктивних, які вже «зізнались» під натиском слідства.

Справжній шпигун дуже просто міг залишитись невикритим серед безликої маси інших «шпигунів», які потрапили в тенета ДПУ. Він, як і всі інші, зізнавався, називав своїми співучасниками безвинних людей і тим самим покривав своїх справжніх спільників.

Час від часу радянська військова контррозвідка хапала іноземних агентів, які нелегально перетинали кордон. Будучи схопленими на гарячому й ставши перед слідством, вони не зрікалися своєї належності до закордонної агентури, за завданням якої перетнули кордон. Не робили вони таємниці зі своєї належності до закордонного шпигунського апарату і в камерах, де сиділи. Фіктивні шпиги, диверсанти, терористи також підписували в кабінетах слідчих протоколи, в яких зізнавалися в найжахливіших злочинах проти радянської влади. Повернувшись до своїх камер, вони слушно вважали, що ніхто з їхніх товаришів не сприймає ті зізнання всерйоз. Вони також були певні того, що жоден із ув’язнених радянських громадян, які були довкола них у камерах, не брали участі в змовах проти радянської влади.