Холодна Гора

Прибічники Троцького, Зінов’єва та Бухаріна були першими. Услід пішли ті, хто належав до інших політичних партій: меншовики, соціал-революціонери, октябристи, кадети, вірменські дашнаки, грузинські націоналісти, трудовики, анархісти, українські боротьбісти та єврейські бундівці. Ці люди на момент арешту не належали до жодних політичних угруповань згаданих партій і не пропагували ніяких ідей. Вони просто колись, у той чи інший час, іноді задовго до революції, були членами тих партій або симпатизували їм. Багато хто з них брав участь у революції та громадянській війні на боці більшовиків, потім влився до лав комуністичної партії й брав активну участь у справі будівництва соціалізму. Тепер їх звинувачували в гріхах молодості, за те, що перед революцією проводили боротьбу проти царату під гаслами соціал-революціонерів, а не більшовиків, або за те, що, будучи молодими робітниками чи гімназистами під час революції 1905 року, роздавали на фабриках і в казармах листівки, підписані анархістами чи меншовиками. Вибір революційної групи в ті часи боротьби проти царизму був справою чистого випадку, а не свідомої дії. Хтось приєднався до меншовиків лише через те, що його університетський приятель був меншовиком. Другий вступив до партії соціал-революціонерів, бо іншої в його районі не існувало. Третій пристав до більшовиків, бо страйк на його фабриці організували саме вони. Всіх їх об’єднувала спільна ненависть до царизму, всі вони боролися за волю народу й краще життя. У ці дні молоді робітники й студенти були революціонерами в загальному сенсі цього слова без поділу на різні політичні течії. Вони боролися пліч-о-пліч разом із більшовиками, вони йшли до в’язниць разом із більшовиками, їх конвоювали до Сибіру разом із більшовиками. Пізніше, в часи революції, вони полишили свої попередні ідеї й сприйняли керівництво партії більшовиків, партії, яка краще за всіх була організована для боротьби за перемогу соціалізму. Під час громадянської війни вони воювали на всіх фронтах, в голодні роки підтягали свої паски, а в період побудови соціалізму самовіддано працювали над виконанням п’ятирічних планів. А тепер, майже після тридцяти років, протягом яких вони посивіли на службі революції, були змушені йти до в’язниць. Щоправда, цього разу до в’язниць більшовиків — своїх товаришів по боротьбі.

Вони розмістилися по своїх камерах і тяжко замислились. Пригадали своїх небагатьох старих товаришів, які потрапили до в’язниць одразу ж після 1917 року, бо відмовились визнати диктатуру. Однак, то були люди, які добровільно зголосилися на долю в’язнів. Двері до їхніх камер роками залишалися широко відчиненими. Варто їм було відмовитися від своїх переконань, і перед ними не тільки відчинились би двері на волю, але й відкрилася б дорога до високих державних посад. Але вони відмовлялися підтримувати політику правлячої партії. Вони боролися за волю всього народу, і коли, нарешті, прийшла революція, відмовилися пожертвувати бодай частиною цієї свободи заради прокладання шляху для приходу влади робітничого класу й соціалістичного перетворення суспільства. Вони сіли до в’язниць революції, як до цього сиділи у в’язницях царату. Найвищим арбітром для них була не світова історія, що завжди визнає правоту переможців, а власне сумління, яке забороняло їм іти на будь-які компроміси. Ці люди не мали нічого спільного з в’язнями 1937 року, які знов і знов капітулювали перед правлячою групою в партії, слухняно погоджуючись з усіма викривленнями лінії партії та присягаючи на вірність вождеві, якщо навіть у глибині серця не схвалювали його політику. Вони плювали на своїх товаришів, які потрапили в немилість, якщо того жадала від них партія, — і все те їм не допомогло. Вони втратили свою волю лише через те, що 30 років тому не належали до невеликої групи більшовиків, а входили до інших революційних угруповань.

Проте лише декілька перших тижнів після арешту подібні питання турбували їх, поки не приєднались до них їхні давні більшовицькі приятелі. Навесні 1937 року постановою Центрального комітету партії було закрито клуб старих більшовиків, і то був сигнал до започаткування масових арештів старих партійців. Хто був у партії давно, мусив колись необачно кинути нерозважливе слово, яке — свого часу, напевно, невинне — зараз стало фатальним. ДПУ мало дуже добру пам’ять. Якщо щось і було непоміченим, то тисячі таємних і явних агентів дбали про те, щоб ніщо не залишилось забутим.

Але ці давні єретичні висловлювання, або дії, не були причиною арештів, ба, лише приводом. Старі революціонери, чи то меншовики, чи соціал-революціонери, чи навіть правдиві більшовики боролися проти царизму за свободу. Вони любили свободу тоді та, мабуть, любили її всім серцем і зараз, а саме цього й боявся диктатор.

Новий режим деспотизму не потребував людей, котрі колись боролись за свободу. Він волів позбутися їх.