Хребет Дракона

— Мій спадок, — продовжив Конндур, — тяжіє наді мною. Те, що ми тут робимо, змінить наш світ більше, ніж це вдалося будь-якому конаґу впродовж століть. Якщо Люті збираються розбудити дракона і знищити світ, то саме зараз настав час відсунути вбік стару ворожнечу.

— Світ уже сильно змінився, Володарю. — Уто стояв із прямою спиною, не виявляючи жодних емоцій, хоча всередині в нього все бурлило. Серце гупало в грудях. — Конаґ Кронін оголосив війну Ішарі тридцять років тому, і ми вижили. То теж були страшні часи, і ці ми переживемо — якщо не вчинимо якоїсь дурниці.

— Війна мого батька була безцільною, — нетерпляче відказав Конндур.

Уто прошепотів, не вірячи власним вухам:

— Безцільною...?

Йому хотілося кричати. Його дружина та вся сім’я загинули в тій війні, поки він за наказом конаґа був далеко від дому. Безцільною?

Мареку та його дочок випотрошили, перерізали їм горла, а тіла спалили. Коли він повернувся із завдання по порятунку острова Фулкор, їх вже давно поховали, але Уто не міг припинити думати про те, що ті тварини зробили з його сім’єю. Безцільною? Здавалося, що Конндур навіть не усвідомлював, що сказав.

— Вона мала бути заради чогось, Володарю!

— Мені шкода. Стільки трагедій, стільки безглуздих убивств. — Він подивився на розгорнуту книгу, подув на чорнило. — Лихо, що насувається на нас зараз, може похитнути саму основу світу. Ти ж бачив гору Вада! Навіть маючи армії Співдружності разом із бойовими силами Ішари, чи буде цього достатньо проти Оссуса? Проти Лютих? Це набагато важливіше, ніж стара війна. — Конндур оглянув останні написані ним речення, подув на чорнило, щоб висохло. — Ти розумієш, що на кону, і я сподіваюся, що ти зможеш мене підтримати. Якщо ішаранці погодяться на союз, я хочу, щоб ти працював із ними. Усім нам буде нелегко, але вони можуть виявитися нашою єдиною надією.

— Вони радше зрадять нас і вб’ють нас усіх, — мовив Уто. — Не дозволяйте пошити себе в дурні.

Конндур нервово хихикнув.

— Різкий та чесний, саме таким ти мені потрібен. Я ціную твою мудрість і досвід, мій старий друже. Ти мудрий радник, але й ти повинен вислухати мене. Можливо, я зможу змінити твою думку.

— Факти змінити неможливо, Володарю. — Гупання в голові Уто було гучнішим за грім надворі. — Історію неможливо змінити. — Він знав, що повинен зробити, і ненавидів це. З кожним промовленим ним словом він відчував усе більшу тугу, однак Конндур змушував його до цього. Тому слова вийшли різкими і жорсткими. — Боюся, що ви наївний, навіть легковажний. Ви не розумієте, наскільки жахливими є ішаранці.

Обличчя Конндура витягнулося.

— Ти досі дотримуєшся такої думки, навіть тепер, коли познайомився з емпрою Ілуріс? Вона видається мені цілком розважливою. Вона хоче найкращого для свого народу, хоче покласти край цьому безглуздому конфлікту між нашими державами.

— Вона також привезла свого паскудного жерця, — сказав Уто. — А що, як у одному з їхніх бойових кораблів, що стоять на якорі, схований мерзенний божок? Вони можуть випустити того монстра, щоб він розірвав нас на клапті, як розірвали моїх предків Хоробрих у Валаері, невинних людей, які просто хотіли створити для себе новий дім!

Конндур спохмурнів від гарячковості Уто.

— Це було багато століть тому, і зараз це вже не має реального значення. А що, як Ілуріс щира, і вони можуть нам допомогти боротися проти Лютих? Я знаю про небезпеку для мого народу. Як Хоробрий, ти заприсягся захищати Співдружність. Ми повинні непокоїтися з приводу Лютих і відкинути старі розбіжності.

В Уто затремтіло все всередині, його думки вирували. Він відчував, що готовий вибухнути такою ж силою вогню і люті, як гора Вада. З болем у серці він прошепотів:

— Боюся, що не можу цього допустити.

Останні дні він був змушений перебирати в сум’ятті свої можливі рішення, не наважуючись порадитися навіть із двома товаришами Хоробрими, що були на острові, проте знав, що Ґант і Клеа погодилися б із ним. Фулкор був точкою рівноваги, і Уто потрібно було її зрушити. Як Хоробрий, він присягнув вірно охороняти та захищати землю, а відтак і охороняти конаґа ціною власного життя. Але іноді ці два обов’язки були несумісними, і відданість Уто повинна була вийти за рамки відданості цьому одному чоловіку, введеному в оману. Його обов’язком був захист Співдружності й майбутнього.

Коли він підійшов на крок ближче, Конндур із цікавістю подивився на нього.

— Я завжди любив вас, Володарю. — сказав Уто. — Я вважав вас своїм другом, але кожен з нас має свої обов’язки, і ви, як конаґ, маєте найбільший обов’язок з усіх. Це буде вашим спадком.

Конндур, стривожившись, відсунув убік книгу та перо.

— Що ти маєш на увазі, Уто? Ти мене непокоїш.

— Миру бути не може, Володарю. — Він надав голосу твердості, напружив м’язи. — Не може, допоки всі ішаранці не будуть знищені.

Конндур відсахнувся.

— Про що ти говориш?