Хто такі совки, або Антологія совка

«Людина без вибору». Історичною долею радянської людини стала безальтернативність. Життя було влаштоване таким чином, що не існувало варіантів політичного, ідейного, естетичного вибору, табуювався професійний вибір (наприклад, заборонялись самовільні переходи з однієї роботи на іншу), вибіркова поведінка у сфері особистого життя (заборона на аборти). Абсолютною залишалася безальтернативність політичної системи. Утопія прийдешнього земного раю, обмеженого в пізніших варіантах «окремо взятою країною» (у цей рай мало хто вірив), виконувала суто ідеологічну функцію – закріплювала масову ілюзію вічності даної соціальної системи. Два перші «панівні» совєтські покоління виросли, практично не маючи уявлення про існування інших світів та інших ліній суспільного розвитку. Інерція відсутності вибору виявилася настільки сильною, що навіть покоління «шістдесятників» (йдеться про його інтелігентську верхівку!) відштовхувалося у своїх планах і устремліннях не так від альтернатив системі, як можливості гуманізованого варіанту – т. зв. «соціалізму з людським обличчям», образ якого народився й загинув разом з «празькою весною» 1968 року.

«Людина спрощена». Ця характеристика підкреслює вимогу системи формувати людину, що знає своє місце в соціумі, без зайвих претензій і здивувань. Перерахувати різні сторони цієї «спрощеності»: послух владі, уміння задовольнятися малим і жити, як усі, не прагнути до помітних відмінностей від інших, жити очікуваннями піклування від всемогутньої держави, недбалість до власних інтересів і навіть життя заради цілей високого, надіндивідуального порядку, – означає скласти «кодекс антидосягнень», метою якого є «витіснити неконтрольовані прояви з демонстративної площини суспільного життя». Словесні хитросплетіння доктринального марксизму акуратно нав’язували думку про недопустимість надмірного возвеличення неординарної особистості, але «передбачали» можливість того, що народні маси змушені будуть породжувати в певній історичній перспективі виняткових за своїми достоїнствами індивідів.

«Людина мобілізована». Для совєтського тоталітарного соціалізму постійна змобілізованість була «нормальним» станом. Підпорядкування різноманітних, якщо не всіх, сфер життєдіяльності суспільства цілям, накинутим ззовні, постійна необхідність дій окремих осіб, груп, суб’єктів права на користь центру, робота суспільного механізму на вичерпання ресурсів вимагали екстраординарного напруження всіх сил – перманентної мобілізації на основі постійного примусу. Цьому значною мірою сприяла атмосфера постійної боротьби з внутрішніми й зовнішніми ворогами, з природою і за врожай, за перевиконання плану і т. д. У цих умовах було потрібно підтримувати й відтворювати псевдогероїчну атмосферу, що спирається на міфологізацію персонажів (герої, вороги) та ситуацій (зрада, підступність, подвиги).

Ю. Левада довів свою концепцію до кінцевого висновку: «Поширене в літературі уявлення про «спротив» в інтелектуальному середовищі, про «внутрішніх емігрантів», мало не про «мовчазну більшість» незгідних – це не більш ніж потішний самообман. За одинокими, можливо, винятками, навіть колишні бунтівники (М. Горький, М. Булгаков) або просто платили за право жити й працювати, або переконували себе в користі культурного будівництва, тішили себе надією на ліберальну трансформацію режиму і т. п. Межі пристосування до соціально-політичної реальності, продемонстровані радянською людиною, включаючи її еліту, неймовірно широкі. Значною мірою це пов’язано з таким адаптивним механізмом, як “двоемыслие”». Колективність мовчання – примусова німота нації – явище мікросоціального масштабу. Суспільство паралізоване, бунт неможливий, не звучить «голос організованої сили». Тоталітарна держава змушувала людей ставати на шлях лукавства, часом у витончених, непередбачених формах. Як згадував про обід на дачі Сталіна 1948 року Мілован Джилас, «Обід почався з того, що хтось – мені здається, сам Сталін – запропонував, щоб кожен висловив здогад, скільки було градусів морозу, і що кожного покарають тим, що він буде змушений випити стільки чарок горілки, на скільки градусів він помилиться. На щастя, ще перебуваючи в готелі, я поглянув на термометр і тепер змінив його показники з урахуванням нічного зниження температури і тому помилився на один градус… [однак] таке визначення кількості чарок горілки раптом підштовхнуло мене до думки про обмеженість, порожнечу й безглуздість життя, яке вели радянські лідери, що зібралися довкола свого пристарілого шефа, навіть незважаючи на те, що вони грали роль, вирішальну для всієї людської раси» (Джилас М. Беседы со Сталиным. М.: ЗАО «Центрполиграф», 2002, С. 172). Навіть у ЦК Компартії були три рівні їдалень. Одна для рядових працівників, друга – для завідувачів відділів та їхніх заступників, а третя вже для членів політбюро й секретарів. Ніби касти.