Хто такі совки, або Антологія совка

Згадуються рядки філософа та письменника О. Зінов'єва з приводу славнозвісного тосту Сталіна 24 червня 1945 року за «русский народ, в честь «людей-винтиков» громадной государственной машины, исполнителей низшего звена, которые много сделали для победы над фашисткой Германией»:

Вот поднялся Вождь в свой невзрачный рост

И в усмешке скривил рот.

«Поднимаю, – сказал, – этот первый тост

За великий русский народ!

Нет на свете суровей его судьбы.

Всех страданий его не счесть.

Без него мы стали бы все рабы,

А не то что ныне ми есть.

Больше всех он крови за нас пролил.

Больше всех источал он пот.

Хуже всех он ел. Еще хуже пил.

Жил как самый паршивый скот.

Сколько всяческих черных дел

С ним вершили на всякий лад.

Он такое, признаюсь, от нас стерпел,

Что курортом покажется ад.

Много ль мы ему принесли добра?

До сих пор я в толк не возьму,

Почему всегда он на веру брал,

Что мы нагло врали ему?

И какой народ на земле другой

На спине б своей нас ютил?!

Назовите мне, кто своей рукой

Палачей б своих защитил!»

Вождь поднял бокал. Отхлебнул вина.

Просветлели глаза Отца.

Он усы утер. Никакая вина

Не мрачила его лица.

Ликованьем вмиг переполнился зал…

А истерзанный русский народ

Умиления слезы с восторгом лизал,

Все грехи отпустив ему наперед.

«Без перебільшення найбільшим гріхом радянської влади можна вважати не цілковиту зневагу до особистості, на приреченість мільйонів цих особистостей на роль витратного матеріалу і навіть не на те, що якісь самозванці взяли на себе функцію вирішувати, що таке доцільність, справедливість і так далі, а брехню, яка намагалася пояснити, що відбувається. Українська держава, хоч як прикро це визнавати, яка є спадкоємницею, органічним продовженням і химерним розвитком радянської системи, основні свої зусилля спрямовує на те, щоби реставрувати і розвивати власне цей механізм неправди» (Прохасько Тарас. Мова неправди. «Український тиждень», № 15 (232) 13-19.04.2012, С. 14). Фарисейство – невід'ємний елемент більшовизму – реабілітує його в очах людства. Брехлива і небачено могутня пропаганда, тотальна заборона на інакомислення, «партійна» освіта молоді, дозування інформації, підкуп, репресії та інші методи промивання мозку і формування тунельної свідомості давали можливість обманювати навіть видатних інтелектуалів і гуманістів Європи. Без махрового фарисейства неможливо було б знищити тисячі церков у СРСР, провести індустріалізацію, колективізацію, «культурну» революцію.

«И вот когда он вылупит из себя мировую революцию, Энгельса и угнетенных малайцев и тому подобные галлюцинации, а займется чисткой сараев – прямым своим делом, – розруха исчезнет сама собой».

Ці слова, адресовані завороженим більшовицькою пропагандою люмпенам, «людям, которые, вообще отстав в развитии от европейцев лет на двести, до сих пор еще не совсем уверенно застегивают собственные штаны», Михайло Булгаков (Михаил Булгаков) вклав в уста професора медицини Філіпа Філіповича Преображенського, центрального персонажа повісті «Собаче серце». Розруха в творі постає універсальною метафорою «революції» 1917 року. Злісний «контрреволюціонер» Преображенський, виставляючи за двері Швондера з товаришами («Вы ненавистник пролетариата, – горячо сказала женщина. / Да, я не люблю пролетариата, – печально согласился Филипп Филиппович и нажал кнопку»), не терпить самого слова «контрреволюція»: «Ничего опасного! – с жаром возразил Филипп Филиппович, – никакой контрреволюции! Кстати, вот еще слово, которое я совершенно не выношу! Абсолютно неизвестно, что под ним скрывается! Черт его знает! Так я говорю: никакой этой самой контрреволюции в моих словах нет. В них лишь здравый смысл и жизненная опытность…».

Образ «революції» 1917 року [її події найчастіше й не мали нічого спільного з тим самим «здравым смыслом»] як «другого народження» був улюбленим у совєтській пропаганді. Усього й розмов, що «кто-нибудь «заново родился» или после революции, или в результате какого-то последующего события, например коллективизации».

Створена «революцією» 1917-го року совєтська держава, з якою так тісно було пов’язане повсякденне життя її громадян, була своєрідним гібридом. З одного боку, вона залишалася революційною, покликаною змінити світ, зберігаючи схильність до насилля, нетерпимість і підозри. З другого боку, вона переходила до патерналістської версії «государства всеобщего благосостояния», особливо в поствоєнний період.

Якщо оцінити, які моделі й метафори радянської держави можуть допомогти зрозуміти щоденну практику homo sovieticus, то постають кілька можливостей.

По-перше, радянське суспільство можна описати як в’язницю або казарму. Проглядаються ті ж елементи регламентації, суворої дисципліни, з власним, часто незрозумілим для сторонніх, кодексом поведінки.