Хто вбив Паломіно Молеро?

— Ти хотів сказати: офіційний залицяльник, — поправив його лейтенант. Потім улесливо звернувся до дівчини: — Адже ви покохали Паломіно Молеро, тож лейтенант Дюфо, певно, був для вас саме офіційним залицяльником, про людське око, для тата. Ширмою, і не більше, еге ж?

— Так, — хитнула головою дівчина.

— Щоб батько не здогадався про ваші взаємини з Паломіно Молеро, — не вгавав лейтенант. — Бо ж полковникові не до шмиги, що його донька кохає простого пілота.

Дзижчання комах, які бились об скло лампи, дратувало Літуму не менше, ніж перед тим вищання велосипеда.

— Він призвався, щоб бути біля вас? — запитав Літума, цього разу, в голосі його бринів щирий жаль до худенького. Що знайшов Паломіно у цій напівбожевільній дівчині? Лише те, що вона з заможної сім’ї, що вона біла? Чи його полонила ця примхливість, ця нестяма, яка за мить змінюється байдужістю?

— А бідолашний ревнивець ні про що не здогадувався, — розмірковував лейтенант, запалюючи сигарету. — А коли почав здогадуватись, його охопили ревнощі. Вони його за-слі-пи-ли, авжеж. І вчинив злочин, а тоді, напівбожевільний від страху й каяття, кинувся до вас: «Я вбивця, Алісіто! Я закатував пілота, з яким ти втекла». А ви напустилися на нього, мовляв, він бридкий вам, ви ненавидите його. І тоді він приніс пістолет і сказав: «Убий мене». Та ви цього не зробили. На додачу до рогів для Річарда Дюфо настали важкі часи. Та й полковник заборонив бачитися з вами. Звісно, для полковника зять-убивця Дюфо такий же недостойний, як і метис з Кастилії, та ще й простий пілот. Бідолашний ревнивець! От і вся історія. Я в чомусь помилився, сеньйорито?

— Ха-ха-ха! — розсміялася та. — Ви помилилися в усьому.

— Авжеж, знаю, я це зробив умисне, — визнав лейтенант і пустив кільце диму. — Тоді поправте мене.

Вона сміялася? Так, коротким, жорстоким і глузливим смішком. І вже знову серйозна, напружена, застигла на краєчку стільця. Рученята такі тендітні, що Літума обхопив би їх двома пальцями. В сутіні цю тоненьку постать можна було прийняти за дитячу. І все ж то була жінка, що вже спізнала мужчину. Літума спробував уявити її голу, тремтячу, в обіймах Паломіно Молеро, на вбогому ліжку в Амотапе, а то й на рядюжці, на піску. Дівчина обвивала шию Паломіно, притискалася, зітхала... Ні, він цього не міг уявити. В запалій тиші дзижчання комах ставало оглушливим.

— То батько приніс пістолет і сказав, щоб я його вбила. Що йому буде?

— Нічого, — квапливо і спантеличено пробурмотів лейтенант Сильва. — Ніщо вашому татові не загрожує.

Дівчина знову спалахнула:

— Ви хочете сказати, що правди немає! Його повинні запроторити за грати, покарати! Та хто ж наважиться, хто ж посміє!..

Літума заціпенів. Відчував, що й лейтенант напружився, ніби в земних надрах почув могутній гул, що віщував землетрус.

— Дайте чогось гарячого, хоча б цієї кави. — В її голосі вже не було трагічних ноток, вона мовби розмовляла з подругами. — Мені щось холодно.

— Холодно?! — ніби здивувався лейтенант Сильва. Енергійно труснув головою і повторив: — Так-так, холодно.

Офіцер ще якусь мить сидів, а тоді підхопився й пішов до примуса. Літума завважив, що хода його непевна й повільна, як у п’яного. Він якось обм’як, але тільки зараз, не раніше. Та й Літуму приголомшило почуте. Одне не йшло йому з голови: виходить, хоч вона й казала, що кохання — мерзота, однак сама закохалася в Паломіно Молеро? І що це за дурниці, запевняти, ніби кохання — мерзота, а любов — ні? По спині побігли холодні мурашки. Не завадило б випити гарячої кави. В зеленкуватому світлі лампи Літума бачив, як лейтенант повільно наливає воду, кладе ложечку розчинної кави, цукор. Він наче не вірив, що пальці слухаються його. Нечутно підійшов до дівчини, обома руками тримаючи кухоль, й простягнув гості. Алісія Міндро піднесла його до губ і відсьорбнула кави. В непевному світлі Літума побачив її очі — сухі, карі, суворі і якісь напрочуд дорослі на ніжному, дитячому обличчі.

— Отже, — мовив лейтенант так тихо, що Літума ледь розчув. Офіцер знову сів на краєчок стола, впершись у підлогу однією ногою й похитуючи другою. Він помовчав, а тоді непевно додав: — Отже, людина, яку ви ненавидите, якій бажаєте найгіршого, не лейтенант Дюфо, а...

Лейтенант умовк, і Літума побачив, як дівчина відразу ствердно хитнула головою.

— Він падає на коліна й цілує мої ноги, як пес. — В її голосі забриніла огида. — Кохання не знає меж, каже він. Люди б не зрозуміли. Кров кличе кров, каже він. Любов — це любов, потік, який змітає все на своєму шляху. Коли він це каже, коли благає, коли плаче і просить простити, я ненавиджу його. І бажаю йому найгіршого…

Гучно заговорило радіо, і дівчина вмовкла. Голос диктора лунав схвильовано, потужно, й Літума не зрозумів ані слова. Його змінив модний танець ель боте; його жителі Талари полюбляли більше, ніж гуарачу:

Подивись на цих курчат на ро-о-озі,

Що не хочуть навіть глянути на ме-е-ене...