Хто вбив Паломіно Молеро?

Він і справді намагався підібрати різні мелодії, але щоразу фальшивив. Часом гітарні струни звискували в нього, як знесамовитілі коти. Літума майже не слухав його, поринувши в своє. Якого ще паскудства сподіватися після всього? Вони сиділи на березі між двох молів. Було за північ, бо гудок нафтоочисного заводу недавно сповістив, що почалася нова зміна. Чимало човнів уже вийшли в море і серед них «Таларський лев». Літума й лейтенант Сильва викурили зі старим Матіасом по сигареті, поки двоє його помічників стягували човен до води. Матіаса теж цікавило, чи правда те, про що гуде вся Талара.

— І про що ж гуде вся Талара, доне Матіасе?

— Буцімто ви вже знайшли вбивць Паломіно Молеро.

Лейтенант Сильва відповів і йому так, як відповідав кожному, хто з самісінького ранку зупиняв їх на вулиці і запитував про те саме.

— Поки нічого певного. Але невдовзі все з’ясується, доне Матіасе. Можу тільки сказати, що вже скоро.

— Дай боже, лейтенанте. Щоб хоч раз взяла гору правда, а не ті, хто чинить кривду.

— А хто саме, доне Матіасе?

— Та хто ж... Ви й самі добре знаєте. Великі тузи.

Він пішов, похитуючись, наче човен на хвилях, і спритно скочив у свій баркас. Не схоже було, щоб дон Матіас кашляв кров’ю, він виглядав кремезним і дужим, як на свій вік. Можливо, його неміч — вигадка доньї Адріани. Чи здогадувався дон Матіас, що лейтенант Сильва упадав за його дружиною? Принаймні він цього не показував. Як на Літуму, рибалка завжди приязно ставиться до офіцера. Чи, може, з роками не стає ревнощів?

— Великі тузи, — проказав лейтенант, кладучи гітару на коліна. — Гадаєш, то великі тузи залишили нам гітару в подарунок біля дверей відділка?

— Ні, лейтенанте, — озвався поліцейський. — Це дочка полковника Міндро. Ви ж чули, вона сама сказала, що гітара Паломіно в неї.

— Ну-у, якщо ти так вважаєш, — протягнув лейтенант. — А от я не певен. Я не бачив ні листа, ні записки, нічого такого, що переконало б мене, ніби то вона принесла гітару. І не маю доказів, що ця гітара саме худенького.

— Ви що, розігруєте мене, лейтенанте?

— Ні, Літумо. Пробую трохи розважити тебе, бо ж бачу, що ти якийсь переляканий. Чого ти боїшся, Літумо? Поліцай мусить мати биче серце, хлопче.

— Та й вас щось непокоїть, лейтенанте. Не вдавайте.

Офіцер силувано засміявся:

— Атож, непокоїть. Але по мені цього не помітиш. А в тебе такий вираз, що жаль бере. Таке враження, ніби щоразу, коли продзижчить муха, в тебе повні штани.

Якийсь час вони мовчки слухали тихий плюскіт моря. Хвиль не було, тільки ледь помітне погойдування води. Місяць світив так, що виразно видніли котеджі грінго та вищих чинів з «Інтернешнл» на вершині поблизу миготливого маяка і підніжжя високого мису, що затуляв бухту. Не було людини, яку б не захоплював дивовижний місяць над Паїтою. І справді, місяць тут такий круглий та яскравий, якого Літума ще не бачив. Втім, краще б говорити про місяць над Таларою. Сержант уявив худенького такої ночі: він співав на цьому березі, в гурті принишклих льотчиків:

Зоре моя мила,
Зоре пустотлива,
Намов же кохану,
Щоб мене любила...

Літума й лейтенант сходили в кіно на аргентинський фільм з Луїсом Сандріні[16], який неабияк потішав глядачів, але не їх. Потім біля дверей церкви розмовляли з отцем Домінго: парафіяльний священик просив прислати поліцая, щоб той трохи пошугав бешкетників, які під час репетицій залазили в церкву і чіплялися до дівчат з церковного хору. Через тих вітрогонів, мовляв, матері не пускають дочок співати. Лейтенант пообіцяв зарадити, щойно матиме таку змогу. А коли повернулися до відділка, то виявили гітару, що її лейтенант зараз тримав на колінах. Хтось притулив її до дверей, і якби вони по дорозі ще й заглянули в шинок, її могли б поцупити. Літума відразу знайшов пояснення:

— Вона повертає гітару матері худенького. Певно, коли я розповів про донью Асунту, дівчину те розчулило і вона принесла гітару.

— Певно, так воно і є, Літумо. Але я цього не знаю.

Чому лейтенант усе віджартовується? Літума чудово розумів, що начальнику не до сміху, що й він занепокоєний і стривожений, відколи надіслав рапорт. Тому вони й зараз тут о цій порі. Після вечері лейтенант запропонував прогулятись. Мовчки, пори­нуті в свої думки, дійшли до берега. Рибалки ладнали снасті й виходили в море. В морській пітьмі мерехтіли вогники — то рибалки, засвітивши ліхтарі на човнах, закидали сіті. Вони лишилися самі, і лейтенантові забаглося побренчати на гітарі. Певно, острах сковував його. Атож, він відчував острах, хоч і приховував його за жартами. Чи не вперше за свою службу поліцай не почув навіть згадки про товстуху-шинкарку. Хотів уже просити дозволу, щоб занести гітару доньї Асунті наступного разу, коли буде в П’юрі, мовляв, треба ж хоч трохи втішити бідолашну жінку. Та раптом помітив, що вони вже не самі.

— Добрий вечір, — привіталася тінь.

Вона постала зненацька, наче вродилася з моря чи повітря. Літума розгублено підхопився, не вірячи очам. Ні, він не снив: перед ними справді стояв полковник Міндро.