Хто вбив Паломіно Молеро?

Поліцай відчув злість до підстаркуватого співака, до того, хто ввімкнув радіо, до ель боте, навіть до самого себе. «Ось чому вона твердить, що це мерзота. Ось чому розрізняє кохання і любов». Довгу мовчанку заповнила музика. Алісія Міндро знову здавалася спокійною, мовби забула про недавній гнів. Похитувала голівкою в такт мелодії й очікувально дивилася на лейтенанта.

— Тепер я здогадався, — тихо проказав той.

Дівчина підвелася:

— Мені треба йти, вже пізно.

— Тепер я здогадався, що це ви залишили записку, — мовив лейтенант, — це ви порадили з’їздити в Амотапе й розпитати про Паломіно Молеро в сеньйори Лупе.

— Він, мабуть, скрізь шукає мене. — Дівчина мовби й не чула, що казав лейтенант. В її голосі, знову зміненому, Літума відчув глузування. Саме це найбільше приваблювало в ній; коли вона так промовляла, то й видавалася справжньою дівчинкою, а не суворою жінкою з дитячими личком і постаттю. — Либонь, ганяє шофера до льотчиків, до котеджів на базі, до грінго, до клубу й кінотеатру. Він щоразу сам не свій, коли я затримуюсь. Боїться, що знову втечу. Ха-ха...

— Отже, то були ви, — не вгавав лейтенант. — Що ж, хоч і з запізненням, але щиро дякую вам, сеньйорито Міндро. Без вашої допомоги ми й досі блукали б навпомацки.

— Тільки тут він не здогадається шукати мене, — додала вона. — Ха-ха.

Вона ще й сміється? Так. Але вже необразливо, не глузливо, а ніби пустотливо, як мала дитина. Звісно, вона не при своєму глузді. Проте сумніви не полишали Літуму й заважали дійти певного висновку. «Так, несповна розуму, ні, вона прикидається».

— Авжеж, авжеж, — задумливо проказав лейтенант. Він прокашлявся, кинув недопалок на підлогу й затоптав. — Ми тут для того, щоб захищати людей. І передусім вас, певна річ. Завжди, коли б ви не звернулись.

— Я не потребую нічийого захисту, — сухо кинула дівчина. — Мене захищає мій батько, і цього достатньо.

Вона так рвучко простягла лейтенантові кухоль, що кілька крапель кави капнули на його сорочку. Лейтенант квапливо перехопив кухоль.

— Провести вас до бази?

— Ні, не треба, — відмовилася дівчина.

Літума бачив, як вона швидко вийшла на вулицю. Її тендітна постать окреслилася в тьмяному світлі. Сіла на велосипед і поїхала, натискаючи на педалі. Сержант чув бряжчання велосипеда, бачив, як, кривуляючи, він зникає на незабрукованій вуличці.

Обоє мовчали. Музика урвалась; як кулемет, знову заторохтів моторошний голос диктора.

— Якби не те кляте радіо, трясця їхній матері, дівчина б ще говорила, — лайнувся Літума. — Один Бог відає, що б ми ще взнали.

— Якщо не поквапимось, моя гладунка залишить нас без вечері, — перебив його лейтенант і підвівся, надягаючи кашкет. — Ходімо, Літумо, натопчемось трохи. Такі справи збуджують мій апетит. А твій ні?

Він бовкнув дурницю, бо шинок працював до півночі, а зараз щонайбільше восьма година. Втім, Літума зрозумів, що лейтенант сказав це, аби щось сказати, не мовчати. Бо і офіцера, певно, долали такі ж суперечливі почуття. Поліцай підібрав пляшку, залишену на підлозі Алісією Міндро, й кинув у мішок, до інших порожніх пляшок, що їх лахмітник Боррао Салінас скуповував наприкінці кожного тижня. Вони вийшли, зачинили за собою двері відділка. Лейтенант лайнувся: куди це завіявся черговий? Тепер він у нього почергує в казармі в суботу й неділю, щоб знав.

Небом пливла повня, її бліде світло заливало вулицю. Йшли мовчки, помахом руки чи кивком голови відповідаючи на вітання людей, що сиділи біля своїх будиночків. З кінотеатру неподалік долинали голоси мексиканців, жіночий плач і, замість музичного супроводу, ревіння хвиль.

— Ти не очманів від усього, що вона наговорила, Літумо?

— Звісно, очманів, — визнав той.

— Я ж казав, на цій роботі ти багато чого взнаєш.

— Отже припущення підтверджується, лейтенанте.

У шинку вечеряло шість відвідувачів, усі знайомі. Лейтенант Сильва й Літума привіталися з ними й сіли за окремий столик. Донья Адріана принесла юшки з м’ясом та рибу і стала сердито протирати тарілки, на їхнє привітання вона не відповіла. Коли лейтенант Сильва поцікавився, чи вона, бува, не занедужала, що не в гуморі, жінка наче зірвалася з ланцюга:

— А чи не скажете, що вас занесло на ту скелю з крабами? Га, баламути?

— Нам стало відомо, що там мають висадитися контрабандисти, — не змигнув і оком лейтенант Сильва.

— Ви таки коли-небудь дограєтесь, затямте собі!

— Дякую за попередження, — всміхнувся лейтенант, брутально відкопилив губи й послав їй поцілунок рукою. — У-ух, смакотулька!

VII

— Прикро, пальці вже не ті, — бідкався лейтенант Сильва. — Кадетом я міг підібрати будь-яку мелодію, аби хоч раз почув. А тепер навіть ла распа[15] не дається, дідько б її вхопив!