Хто вбив Паломіно Молеро?

Літума заплющив очі і побачив його: під пекучим сонцем, у кам’янистій пустелі, замордованого, серед байдужих кіз, що обнюхують труп. Повішеного, попаленого сигаретами, настромленого на гілляку...

— То вже інше, — озвався полковник. І відразу погодився: — Не поясниш, авжеж.

— Ви запитали мене і я відповів, — мовив лейтенант Сильва. — Дозвольте і вас спитати: навіщо така жорстокість? Я не можу цього збагнути.

— Я теж, — відповів полковник. — А втім, розумію. Тепер. А спершу не розумів. Він набрався сам і напоїв людей. Випивка й розпач зробили з бідолахи садиста. Розпач, зневажене кохання, розтоптана честь. Ці поняття існують, хоч, можливо, поліцаєві вони й незбагненні, лейтенанте. Він здавався бідолахою, а не садистом. Кулі в голову вистачило б. І замести сліди. Таким був мій наказ. А не ця безглузда різанина. Втім, тепер це неістотно. Що вже сталося, те сталося, і кожен причетний мусить відповідати. Я завжди відповідаю за свої вчинки.

Він знову глибоко зітхнув. Літума почув голос лейтенанта:

— Отже, вас там не було, тільки лейтенант Дюфо й підлеглі?

Літумі здалося, що полковник цмокнув язиком, наче збирався сплюнути.

— Я дав йому втішливий шанс, щоб він одним пострілом вгамував свою зневажену гордість, — холодно мовив полковник. — Він здивував мене. Бо не було схоже, що він здатен на таке. Та й пілоти здивували, зрештою, вони ж його товариші. У кожного є щось тваринне. В освічених чи неосвічених, в усіх. Найбільше, гадаю, в нижчого прошарку, серед метисів. Злопам’ятство, комплекси. Випивка й бажання догодити начальству. Атож, така жорстокість була зайва. Але я не розкаююсь, щоб знали. Де бачено, щоб якийсь пілот викрав і зґвалтував дочку командира? Але я б це зробив швидко і чисто. Кулю в потилицю — і по всьому!

«І в нього те саме, що й у дочки, — подумав Літума. — Плутанина, ілюзії, все те саме».

— Зґвалтував її, пане полковнику? — Літума знову відзначив, лейтенант запитує про те, що спало на думку і йому. — Те, що хлопець викрав її, факт. Хоча вірніше було б сказати, що обоє втекли. Вони були закохані й хотіли побратися. Всі амотапці можуть засвідчити це. Яке ж тут насильство?

Літума знову почув цмокання, що передвіщало плювок. Полковник заговорив владно й різко, як і під час зустрічі в його кабінеті:

— Дочка командира таларської авіабази не закохується в простого пілота. — Його дратувало, що треба пояснювати очевидне. — Дочка полковника Міндро не закохується в гітариста з кварталу Кастилія.

«В неї це від нього, — подумав Літума. — Від батька, якого так ненавидить. У неї манія зневаги до всіх, хто не білий».

— Я не вигадую, — лагідно мовив лейтенант. — Сама сеньйорита Алісія розповіла нам, хоч ми й не питали, пане полковнику. Вони кохали одне одного, і якби священик був у Амотапе, неодмінно побралися б. Яке ж це зґвалтування?

— Я ж пояснював вам! — уперше підвищив голос полковник. — «Ділужн, ділужн». Облудні химери. Вона не закохалась, не могла закохатися в нього. Невже не бачите, що вона чинила, як завжди? Як тоді, коли прийшла до вас зі своєю історією. Чи тоді, коли подалася в монастир показувати рани, які заподіяла собі сама, аби нашкодити мені. Вона мстилася, карала мене за найбільш болюче, за смерть матері. — Йому наче перехопило подих. — Ніби це не найстрашніша подія в моєму житті. Невже поліції це так важко збагнути?

«Ні, трясця твоїй матері, не важко», — подумав Літума. Навіщо так заплутувати життя? Чому Алісія Міндро не могла покохати хлопця, який чудово грав на гітарі і співав? Чому не могло розквітнути кохання білої та метиса? Чому полковник вбачає в цьому коханні злочинну змову проти себе?

— Я пояснив це і Паломіно Молеро. — Голос полковника знову зневиразнів далекий від них і від того, про що розповідав. — Як і оце вам. Тільки ще докладніше, ще доступніше. Без погроз і без наказів. Не як полковник солдатові, а як чоловік чоловіку. Я дав йому нагоду повестися добропорядно, стати тим, ким він не був.

Він умовк і приклав до губів долоню, наче хлопавку. Літума, приплющивши очі, побачив їх: суворого підтягнутого офіцера з ретельно підстриженими вусиками й холодним поглядом і солдата в новенькій, з блискучими ґудзиками уніформі, коротко обстри­женого. Один — невисокий, впевнений та владний — походжав по своєму кабінету з пропелерами й моторами. А другий — виструнчений, блідий, що боявся й ворухнутись, зморгнути, розтулити рота, навіть дихати...