Хто вбив Паломіно Молеро?

Але він не пішов. Літума бачив, як полковник повернувся, дійшов до самої води й застиг, задивившись на безмежну морську просторінь, посріблену місячним сяйвом. Золотавий промінь маяка згасав і знову спалахував, освітлюючи на мить приземкувату владну постать в уніформі; полковник, певно, чекав, коли вони підуть геть. Літума поглянув на лейтенанта, той на нього. Нарешті подав знак, і вони мовчки рушили. Літума відчував, як черевики занурюються в пісок, поглинаючи звуки їхніх кроків. Пройшли повз непорушну постать полковника — вітерець куйовдив його рідке волосся — і попростували поміж витягнутих на берег човнів, до будиночків Талари, що темніли вдалині. На околиці містечка Літума озирнувся. Полковник так і стояв біля самісінької води: тінь його була трохи світліша за інші тіні. А далі, розпорошені на видноколі, мигтіли жовті цятки. Який із тих рибальських ліхтарів належав чоловікові доньї Адріани? Хоч ніч ніби й тепла, дон Матіас казав, що у відкритому морі досить прохолодно, і не через забаганку чи кепську звичку рибалки беруть з собою пляшчину, а щоб трохи зігрітися в нічному відкритому морі.

В Таларі панували безлюддя і тиша. В дерев’яних будиночках, які вони проминали, не світилося. Літумі кортіло обговорити багато чого, але не наважувався порушити мовчання, доланий збентеженням і сумом. Казав правду чи вигадував полковник? Може, й казав правду. Ось чому дівчина здавалася дивною, він таки не помилився. Іноді поліцай нишком позирав на лейтенанта Сильву; той крокував з гітарою на плечі, наче з гвинтівкою чи мотикою, задуманий і відчужений. Що він бачив у цій пітьмі в своїх темних окулярах?

І раптом на несподіваний звук Літума здригнувся, хоча ніби й чекав його. Той звук розітнув тишу — короткий, різкий — і озвався приглушеною луною. І знову запала тиша. Поліцай спинився й поглянув на свого начальника. Той постояв мить, а тоді закрокував далі.

— Лейтенанте, — наздогнав його Літума, — ви чули?

Офіцер дивився перед собою і ступав далі. Літума наддав ходи.

— Що я мав почути, Літумо?

— Постріл, лейтенанте, — дріботів за ним приголомшений Літума. — Там, на березі. Хіба ви не чули?

— Чув щось, але то могло бути що завгодно, Літумо, — дорікнув начальник. — Міг пукнути п’яничка, міг ригнути кит — що завгодно. Я не певен, що то постріл.

Серце Літуми гупало в грудях. Його кинуло в піт, сорочка й обличчя звологли. Очманіло ступав поряд з лейтенантом і нічого не розумів. Ступив ще кілька кроків і запитав, трохи ніби запаморочений:

— Ми не підемо до нього?

— До кого, Літумо?

— Але ж полковник Міндро порішив себе, лейтенанте! — бубонів поліцай. —Хіба ні? Ми ж чули постріл.

— Ми про це ще взнаємо, Літумо, — нарешті змилувався лейтенант Сильва над його недогадливістю. — Так воно чи не так — усе з’ясується. Куди квапитись? Зачекай, поки якийсь рибалка чи волоцюга наткнеться на нього і сповістить нас. Якщо й справді, як ти кажеш, той сеньйор порішив себе. Дай спершу дістатися до відділка. Може, там розгадаємо таємницю, яка хвилює тебе. Чи ти забув, що полковник залишив нам записку?

Літума мовчки ішов поряд з лейтенантом. У безлюдному провулку щось захрипіло, наче хто настроював приймач. На терасі «Королівського готелю» спав у пледі сторож, схилившись головою на поручні.

— Отже, гадаєте, записка — його духівниця, лейтенанте? — промимрив Літума вже майже біля відділка. — І пішов нас шукати, знаючи, що після розмови накладе на себе руки?

— Який же ти забарний, хлопче, — зітхнув начальник і підбадьорливо поплескав його по плечу. — Добре, хоч зараз починаєш трохи розуміти, адже так, Літумо?

Обоє не зронили більше й слова, мовчки дійшли до старого, облупленого відділка. Лейтенант подав не один рапорт до головного управління поліції, доводячи, що без термінового ремонту стеля от-от обвалиться, а камери, дощаті стіни яких поточили шашіль та миші, нагадують сито, і в’язні не тікають з них хіба що із співчуття. Йому відповідали, що в наступному кошторисі стаття на це, можливо, буде передбачена.