Хто вбив Паломіно Молеро?

Хмара заступила місяць, і лейтенант, щоб потрапити ключем у замкову щілину, мусив черкнути сірником. Він своїм звичаєм довго марудився з замком, перш ніж відімкнув його. Тоді запалив ще одного сірника й заходився намацувати поріг, потім підлогу, поки не обсмалив пучки пальців і сердито лайнувся. Літума взявся засвічувати лампу, але робив це хапливо, тож запалив її не відразу. Нарешті червонястий язичок, синюватий всередині, трохи поколивавшись, освітив кімнату. Конверт стирчав у шпарині між дощок, і Літума побачив, як лейтенант, присівши навпочіпки, з такою осторогою взяв його, наче крихку й безцінну річ. Він знав наперед усі рухи лейтенанта: той і справді зсунув кашкет на потилицю, зняв окуляри, присів на краєчок письмового стола, розставивши ноги, обережно розпечатав конверт і двома пальцями витяг білий, майже прозорий папірець, списаний рівним почерком. Літума присунув лампу ближче, щоб начальникові зручніше було читати. Схвильовано стежив, як повільно — зліва направо, зліва направо — рухались очі лейтенанта, як на його обличчі відбивалося невдоволення чи й розгубленість, або те і те водночас.

— То що там, лейтенанте? — запитав, певний, що офіцер скінчив читати.

— Дідько б його вхопив! — Лейтенантова рука з білим папірцем опустилася.

— Він порішив себе? — простягнув Літума до папірця руку. — Можна поглянути?

— Сучий син, — лайнувся лейтенант, віддаючи папірця. Літума квапливо взяв його й став читати, вірячи й не вірячи очам. Аж раптом почув голос лейтенанта: — Він порішив не тільки себе, Літумо. Цей сучий син позбавив життя і дівчину.

Літума глянув на офіцера, не знаючи, що казати. В лівій руці він тримав лампу, і тіні від неї, які довшали й рухались, свідчили, що він тремтить. Гримаса спотворила обличчя лейтенанта. Літума завважив, як той закліпав і стулив повіки, наче світло сліпило очі.

— Що ж тепер робити? — промимрив поліцай, наче відчуваючи якусь провину. — Подамося на базу, в дім полковника, пересвідчимось, чи він і справді убив її?

— Не віриш, що це правда, Літумо?

— Не знаю, — відповів той. — Але, мабуть, він таки вбив її. Ось чому так дивно й поводився на березі. Мабуть, він убив і себе, ми ж чули постріл. Трясця його собачій матері!

— Маєш слушність, — мовив лейтенант по хвилі. — Щоб йому...

Якийсь час вони сиділи мовчки, непорушно, серед тіней, що танцювали на стінах, на підлозі, на старих меблях.

— Що ж будемо робити, лейтенанте? — озвався нарешті Літума.

— Не знаю, що робитимеш ти. — Офіцер схопився на ноги, наче згадав щось невідкладне; в нього наче вселився злий дух. — Але раджу тобі не робити зараз нічого, просто ляж і поспи. Поки не нагодиться хтось і не принесе звістку про ці дві смерті.

Сержант побачив, як лейтенант Сильва звично поправив кобуру на поясі, почепив окуляри й рішуче ступив у вечірній морок.

— Куди ви, лейтенанте? — злякано кинув навздогін Літума, здогадуючись, якою буде відповідь.

— Укоськувати, нарешті, цю кляту гладуху! — долинув уже знадвору голос лейтенанта.

VIII

Донья Адріана знову засміялась, і Літума подумав, що поки вся Талара пліткувала й смакувала події, шинкарка тільки й знала реготатись. Це вже тривало три дні. І позавчора, і вчора, і сьогодні за сніданком, обідом та вечерею вона зустрічала й проводжала їх веселим сміхом. А лейтенант Сильва навпаки супився і почувався незручно, наче втрапив у бозна-яку халепу. Вже вкотре за ці дні Літума подумав: «Що їм перебігло дорогу?» Дзвони отця Домінго запрошували на месу, і так само з посміхом донья Адріана перехрестилась.

— Що, по-вашому, буде цьому лейтенантику Дюфо? — прохрипів дон Херонімо.

Була обідня пора, і крім таксиста, лейтенанта Сильви та Літуми в шинку сиділа молода парочка — вона приїхала із Соррітоса на хрестини.

— Його судитимуть по закону, — неохоче відповів лейтенант Сильва, схилений над тарілкою. — Тобто військовий трибунал.

— Але ж вони хоч покарають його? — не відступався дон Херонімо. Він їв рибу з білим рисом і обмахувався газетою. — Певно ж, тип, здатний на таке, що цей Дюфо вчинив з Паломіно Молеро, не може розгулювати на волі. Чи не так, лейтенанте?

— Звісно, не може розгулювати, — згодився лейтенант з набитим ротом, невдоволений, що не дають поїсти. — Сподіваюсь, що покарають.

Донья Адріана знову засміялась, і Літума помітив, як лейтенант напружився й зіщулився, коли шинкарка рушила до них. Офіцер так розгубився, що навіть не проганяв мух із обличчя. В квітчастому платті з глибоким вирізом вона насувалася на них, розмахуючи руками, гойдаючи грудьми й стегнами. Жінка, видно, була неабияк задоволена собою й життям.

— Випийте водички, лейтенанте, і не хапайтеся так, бо недовго до біди, коли шматок втрапить не в те горло. — Вона зі сміхом поплескала офіцера по спині, і те було дошкульніше за її слова.

— Останнім часом у вас гарний настрій. — Літума дивився на неї і не впізнавав. Шинкарка змінилася, навіть кокетувала. Яка муха її вкусила?