Хто вбив Паломіно Молеро?

— Ця дівчинка не така, якою здається. Вона хоч і розмовляє, сміється, чинить те, що й інші дівчата, та все одно не така. Вона ніжна, вона — кришталь, квітка, беззахисна голубка, — долинали до Літуми слова полковника. — Я сказав би простіше: пілотові зась до полковницької дочки, хлопець з кварталу Кастилія навіть мріяти не сміє про Алісію Міндро. Знайте це, як і те, що ви не смієте наближатись, дивитись, ні навіть мріяти про неї, бо таке зухвальство коштуватиме життя. Але я не погрожую, я просто кажу, як мужчина мужчині. Сподіваюсь, і гітарист з Кастилії здатен на розважливість, має хоч якусь порядність. — Він запевнив мене, що все зрозумів, що не підозрював, ніби Алісія така, й пообіцяв, що ніколи й не гляне в її бік, не те що заговорить. І тієї ж таки ночі брехливий метис викрав і зґвалтував її. Сподівався загнати мене в безвихідь, нещасний. Мовляв, усе, я зґвалтував її, тепер ви нікуди не дінетесь. Ні, хлопче, вона моя дочка. Вона може скільки завгодно шантажувати, ганьбити мене, і я мушу терпляче нести свій тяжкий хрест, який поклав на мене Всевишній. Вона може, бо я її... Але не ти, нещасний.

Він умовк, скрушно зітхнув, і тоді неподалік занявчав кіт, залопотіли численні лапи. І знову запала тиша, порушувана мірним гулом прибою. Мол уже не розхитувався. І знову Літума почув, як лейтенант запитує те, що в нього самого мало не зірвалося з язика:

— А як же Рікардо Дюфо? Чому він годився в наречені Алісії Міндро?

— Бо Рікардо Дюфо не голодранець з Кастилії, а офіцер. З порядної сім’ї. Та, на лихо, він слабкої вдачі й дурний! — випалив полковник, наче йому набридло, що всім засліпило і вони не бачать сонячного світла. — З бідолахою Рікардо Дюфо я міг і дбати, і піклуватись про неї, як і доти. Як присягав її матері, коли та помирала. Господь Бог і Мерседес знають, що я виконав обітницю, хоч це мені дорого обійшлося.

У нього захрип голос, і він кілька разів прокашлявся, приховуючи цю мимовільну слабість. Несамовито нявчали коти. Що вони там, гризуться чи злягаються? Все переплуталося в цьому світі, пропади він пропадом!

— Але я прийшов не за тим, тож не розводитимусь більше про це, — відрубав полковник. І додав лагідніше: — Та й не хочу, щоб ви гаяли час, лейтенанте.

«Я для нього не існую», — подумав Літума. Тим краще; почуваєшся впевненіше, коли знаєш, що про тебе забули, тебе не помічають. Запала довга мовчанка, полковник, здавалося, відчайдушно переборює ту німоту, але слова не слухаються його.

— Я не гаю часу, — заперечив лейтенант Сильва.

— Дякую, що не згадали про це в своєму рапорті, — насилу спромігся полковник.

— Ви маєте на увазі свою доньку? — промимрив лейтенант. — Про її натяк, буцімто ви її зґвалтували?

— Дякую, що не згадали цього в рапорті, — повторив батько Алісії Міндро. Голос його лунав впевненіше. Він провів долонею по губах і продовжив: — Не від себе, а від моєї доньки. Це... стало б поживою для газетярів. Я вже бачу заголовки, весь бруд і сморід, що обрушується на нас. — Він закашлявся, зусиллям опанував себе і прошепотів: —Неповнолітня завжди повинна бути поза скандалом. За будь-яку ціну.

— Хочу застерегти вас, пане полковнику, — озвався лейтенант. — Я не згадав про це, бо все було надто непевне, та й не стосувалося безпосередньо вбивства. Але не тіштеся ілюзіями. Якщо справа набуде розголосу, атож, якщо набуде, все залежатиме від вашої доньки. Їй набридатимуть, надокучатимуть вдень і вночі, щоб витягти зізнання. І що брудніші й скандальніші вони будуть, тим більший зиск з них матимуть. Ви й самі добре знаєте. Якщо все так, як ви кажете, якщо в неї галюцинації, — ви це називаєте, здається, «ділужн», — краще б покласти її до лікарні або відправити за кордон. Вибачте, що я втручаюсь не в свою справу.

Він умовк, бо тінь полковника нетерпляче ворухнулась.

— Я не був певен, що зустріну вас, і залишив записку у відділку, під дверима, — поставив полковник останню крапку в розмові.

— Гаразд, пане полковнику, — мовив лейтенант Сильва.

— Добраніч! — рішуче попрощався полковник.