Кінець Вічності

Харлан трохи полагіднішав. Це було близько. Лише на сімнадцять століть раніше від його рідного. Майже сусіди по Часу.

— Тебе цікавить Первісна історія? — запитав він.

— Обчислювач Твісел попросив вивчити. Я мало що знаю з Первісної історії.

— А що ти ще вивчаєш?

— Математику. Часову механіку. Я поки що ознайомлюся лише з основами цих наук. У себе в 78-му я ремонтував спідіваки.

Харлан навіть не запитав, що таке спідіваки. Це могло бути що завгодно — і пилососи, і обчислювальні машини, і пульверизатори для малярних робіт. Харлана це не дуже цікавило.

— А взагалі, ти вивчав історію? Хоч яку-небудь?

— Я вивчав історію Європи.

— Певно, ти сам звідти?

— Авжеж. Я народився в Європі. У нас переважно викладали сучасну історію. Починаючи з революції 54-го, тобто 7554-го року.

— Чудово. Передовсім ти повинен усе це забути. Сенсу тут ніякого. Історія, яку вчать Часів’яни, змінюється з кожною Зміною Реальності. Вони навіть не знають про це. У кожній Реальності — своя історія. Зовсім інша річ — Первісна. Хоч би що ми робили, вона завжди залишається незмінною. Тим вона й прекрасна. Колумб і Вашінгтон, Муссоліні і Герефорд — усі вони існують.

Купер нерішуче всміхнувся. Він провів мізинцем по верхній губі, й Харлан помітив на ній темну смужку, ніби Учень відрощував вуса.

— Відколи я тут, а досі… не можу звикнути.

— До чого?

— До того, що мене відокремлюють від дому п’ятсот Століть.

— Я трішки ближче. Я з 95-го. До цього також. Ви старші за мене, а, з другого боку, я старший за вас на сімнадцять Століть. Я міг би бути вашим пра-пра-пра- і так далі — дідом.

— Яке це має значення? Припустімо, так воно і є.

— Ну, знаєте, до цього треба звикнути. — В Учневім голосі зазвучали бунтарські нотки.

— Ми всі в однаковому становищі, — твердо сказав Харлан і почав урок Первісної історії.

Минуло вже три години, а Харлан усе ще пояснював Куперові, чому до 1-го Сторіччя існували ще й інші.

— А хіба перше Сторіччя насправді не було першим? — сумним голосом запитав Купер.

Після уроку Харлан вручив Учневі книжку, щоправда, не найкращу, але цілком годящу для початківця.

— Пізніше я доберу тобі щось серйозніше, — пообіцяв він.

Наприкінці тижня Куперові вуса помітно проступили темною щетинистою смужкою, від чого підборіддя здавалося ще вужчим, а сам він старшим принаймні років на десять. Харлан вирішив, що вуса аж ніяк не прикрашають його вихованця!

— Я вже прочитав вашу книжку, — похвалився Купер. — І яке в тебе про неї враження?

— Як би це сказати… — запала тривала пауза, відтак Купер почав знову: — Останнє Сторіччя Первісної історії трохи схоже на 78-е. Мене й досі не залишає думка про рідний дім. Двічі вві сні я бачив свою дружину…

— Дружину?! — вибухнув Харлан.

— Я був одружений, перш ніж потрапив сюди.

— Побий мене Час! Твою дружину також узяли сюди?

Купер заперечливо похитав головою.

— Я не знаю навіть, чи її не зачепила торішня Зміна. Якщо так, то, мабуть, вона вже не моя дружина.

Харлан нарешті оговтався. Звичайно, коли Учня взяли до Вічності в двадцять три роки, то цілком можливо, що на той час він уже був одружений. Один безпрецедентний факт веде за собою інший.

Що ж виходить? Варто лише раз відхилитися від правила, і ти вже однією ногою на межі, за якою починається безлад. У Вічності все так взаємопов’язане й збалансоване, що вона не стерпить втручання.

— Сподіваюсь, ти не збираєшся прогулятися у 78-е, щоб з’ясувати, чия вона тепер дружина? — Може, він і не хотів бути грубим, але його надто хвилювала доля Вічності.

Учень підвів голову; погляд його був холодний і спокійний.

— Ні.

Харлан знічено засовався на стільці.

— От і чудово. У тебе немає сім’ї. Нікого немає. Віднині ти Вічний і забудь про всіх, кого знав там, у Часі.

Купер стис губи, потім швидко проказав із сильним акцентом:

— Ви мислите як типовий Технік.

Харлан міцно вхопився обіруч за стільницю і прохрипів:

— Що ти маєш на увазі? Що я Технік і, відповідно, Зміни — справа моїх рук? Що я захищаю ці Зміни й вимагаю, аби ти приймав їх як доконечність? Послухай, хлопче, ти ще й року не пробув тут, не навчився навіть розмовляти як слід Міжчасовою Мовою. Ти ще весь напханий Часом і Реальністю, а вже вроїв собі, ніби все знаєш про Техніків і можеш колоти їм очі, як тобі заманеться.

— Даруйте, — швидко проказав Купер, — я не хотів вас образити.

— Не в тім річ. Хіба можна образити Техніка? Просто ти наслухався всіляких розмов, хіба не правда? Адже кажуть: «Холодний, мов серце Техніка». Або ж: «Технік позіхнув — мільйонові людей душі перевернув». І ще дещо подібного штибу. У чому ж річ, містере Купер? Вирішили приєднатися до загального хору? Захотіли стати дорослим? Великою людиною Вічності?

— Я ж сказав — пробачте.

— Гаразд. Я лише хочу, аби ти знав, що я сам став Техніком менше як місяць тому й особисто не здійснив жодної Зміни Реальності. А тепер перейдімо до справи.

Назавтра Старший Обчислювач Твісел викликав Ендрю Харлана до свого кабінету.

— Як ти дивишся, хлопче, на те, щоб вийти в Час і здійснити МНЗ?