Ключ від Позасвіття

З кожним разом Вартових ставало дедалі більше. Їхні жовті очі дивилися то на Лінуса, то на тріщини в стінах печери — вони поступово почали затягуватися. Усе набувало такого самого вигляду, як під час його першого візиту. І здавалося навіть міцнішим.

Лінус носив і носив так кілька годин підряд. Він сам не розумів, звідки в нього взялося стільки сил. Невдовзі перед Вартовими вже лежала височенна купа скарбів. Останнім Лінус приніс бурштин з маленькою зловісною фігуркою. Хлопцеві здавалося, що вона постійно дивиться на нього. А може, так і було. Тепер він знав, що в Позасвітті майже все можливо.

— Ну ось, — сказав Лінус Вартовим, хоч ті його й не розуміли. — Тепер усі ваші речі повернулися до вас.

Вартові стояли на диво тихо. Потім всі разом схилися перед ним у шанобливому поклоні. А далі… Вони піднесли руки, почулося клацання металу, і Вартові зняли маски, відкривши йому свої бліді, але напрочуд вродливі обличчя. Зелена луска блищала на лобах і скронях. Від очей до кутиків рота спускалися різноколірні дуги. Усі мали полум’яно-руде волосся, сплетене в товсті коси, сховані під плащами. Лінус зрозумів, що всі вони — жінки.

Вартові всміхнулися Лінусу, а він усміхнувся їм.

— Що ж, тепер залишилися тільки Ворота, — хлопець підняв ключа.

Він підійшов до кам’яної плити в підлозі, де зяяла замкова щілина. Востаннє глянувши на Вартових Межі, він встромив ключа в замок. Ключ став на своє місце з мелодійним звуком. Величезні стулки почали зачинятися. Світло в печері стало яскравіше, і все задрижало, коли Ворота зачинилися. Лінус прокрутив ключ. Проміжок між Воротами й стіною поволі розчинився, і за кілька секунд вже навряд чи можна було здогадатися, де були Ворота.

Лінус зітхнув. Він страшенно втомився. Ще кілька хвилин він просто стояв і роззирався навколо, потім пішов до драбини — востаннє.

Колишня скарбниця порожньою мала дивний вигляд. Ніщо навіть не нагадувало про незліченні багатства, які там зберігалися. Лінус натиснув на кнопку, якою відчинялися потайні двері. Кинув останній погляд на вхід до підземелля. Отвір зник. Дошки лежали рівно й щільно, ніби там ніколи не було ніякого входу.

Лінусу стало цікаво, чи зможе він колись зрозуміти, як працювали Ворота між світами. І взагалі, чи справді їх зробив Вільгельм.

З легкою усмішкою Лінус подався до своєї кімнати. Будинок більше його не лякав. Ліжко з залізними бильцями здавалося надзвичайно симпатичним. Він з розгону застрибнув на нього й заснув іще до того, як приземлився на матрац.

Розділ тринадцятий

— Я знайшов твої сережки, — сказав Лінус і відкусив великий шматок бутерброда.

Він вийняв з кишені блискучі прикраси й поклав на стіл.

Мама розквітла.

— Це ж треба! Дякую, Лінусе! Де вони були?

— На підлозі, — відповів Лінус і крадькома підморгнув Ліннеї.

І не збрехав. Він справді знайшов їх на підлозі. Просто не сказав, що вони лежали в купці попелу, яка залишилася від гігантського пацюка-злодія. А попіл підмів і викинув у сміття.

Вони сиділи втрьох за кухонним столом і снідали. У вікна світило сонечко. На вулиці заповідався славний літній день. Лінус доїдав четвертий бутерброд, а шлунок все був ніби бездонна діжка.

— Я боялася, що ти й сьогодні будеш голодний. Добре, що сьогодні тобі вже краще.

— Так, я знову почуваюся добре, — згодився Лінус, беручись за п’ятий бутерброд.

У мами під очима темніли кола, й вона ніяк не могла побороти позіхання.

— Вибач. Не розумію, чому я сьогодні зовсім не виспалася.

Вона потерла очі.

— Може, це від свіжого повітря, — сказав Лінус, хоча він добре знав, від чого в неї така втома. Не міг же він їй сказати, що вчора їй підсипали цілу купу снодійних таблеток. Це викликало б нові запитання, на які він не зміг би відповісти.

Він вирішив, що нічого не розповість. Особливо мамі. Вона переживатиме, хоч він зараз з нею вдома і в безпеці. Тоді вона точно більше ніколи з нього очей не зведе, а він цього не хотів би. Тож Лінус ретельно приховав усі сліди свого перебування в Позасвітті. Рани на руках він заховав довгими рукавами сорочки, побиті ноги прикрив джинсами.

Мама ковтнула кави й подивилася на нього.

— Але не схоже, щоб ти дуже добре почувався, — зморшка в неї на лобі стала глибша. — Упевнений, що з тобою все гаразд?

— Авжеж, усе чудово! — усміхнувся Лінус. — Просто була виснажлива ніч.

Він знову змовницьки подивися на Ліннею. Вона сиділа, як і завжди, зі своїм відсутнім поглядом. Але тепер Лінус знав: вона чує. За цими відсутніми очима була та, що чула. Від цього йому стало жарко в грудях.

— Ми з Ліннеєю підемо в сад після сніданку. Я обіцяв їй дочитати книжку.

— Лінусе…

Мама була дуже серйозна. Вона поклала долоню на його руку.

— Слухай, я вчора помітила, що тобі не подобається у Тракеборгу. Якщо тобі тут погано, ми можемо не залишатися. Я зателефоную Генрієті й скажу, що ми повертаємося додому.

— Ні, ми залишаємося, — відповів він зі щирою усмішкою. — І знай: я більше не боюся. Навіть павуків.