Князь Кий

Мав двадцать і одне літо, а йому здавалося, що живе споконвіку на цій безмежній, широкій землі,— таке довге було життя, наповнене думами й спогляданням великого мничого світу, працею біля рала в полі, в лісі, коли рубав на паливо дрова, чи на ловах, висліджуючи дичину. А ще не раз доводилося разом зі всіма відбивати наїзди акацирів, котрі, прорвавшись крізь заслони уличів, налітали на полянські весі, щоб захопити табун коней, череду овець чи полонених. Чомусь у бою вважав, що він безсмертний, бо не вірилося, що і в нього, як в інших, котрі падали поруч, може влучити акацирська стріла. І ніколи не думав, що буде завтра, бо знав — завтра буде так само, як і вчора. А тепер щось змінилося. Страшне слово «гунни», вимовлене князем Добромиром, наповнилося раптово цілком відчутним змістом — хмарою вершників, що, горбатячись на своїх невеликих, але витривалих конях, можуть налетіти на Рось так само, як налетіли вони на поселення уличів, повбивати чоловіків, жінок, дітей, старих, убити його... Про гуннів серед полян здавна ходили страшні перекази. Гуннами лякали дітей, їх порівнювали з нечистою силою — відьмаками, водяниками, чортами, що тільки те й роблять, що чинять зло. Старі люди зазнали від них немало лиха. Невже тепер доведеться зазнати й молодим?

Тривожився він і тому, що бачив, яким старим, хворим, немічним і безпорадним став князь Божедар. Хіба може він повести полян супроти ворогів, якщо вони з'являться в степу? Чи, може, настановить старшим над дружиною когось із синів? Але кого?

Добре було раніш. Старі розповідають, що колись князя обирали на вічі не на все життя, а тільки на воєнний похід. Вибирали найдужчого, найрозумнішого, найсміливішого... А кінчався похід — і знову жили всі, як хто хотів... А тепер — на все життя. Та й сини князівські мостяться на батькове місце... Чи ж достойні вони?

Що буде з полянами? Чи зуміють відбити гуннів, якщо ті одного дня нападуть на їхні весі й угіддя?

Думки набігали одна на одну, як хмари в осінній день, і відганяли сон. Потріскував хмиз у вогні, хрупали соковиту траву коні і заливалися на всі лади невидимі в темряві цвіркуни — сюрр-сюрр-сюрр-сюрр!

Прямо над головою раптом зірвалася зоря, залишивши після себе вогнистий слід. Кий здригнувся.

— Отче, спиш?

— Ні,— відповів Тур.

— Бачив — зоря впала...

— Чиєсь життя згасло.

— А де моя зоря, отче?

Щек і Хорив теж не спали — попідводили голови, почали прислухатися.

— Того ніхто не відає, сину,— Тур замислився. А згодом додав: — Але вона десь там є! І моли Сварога, щоб міцно тримав її на небі... Тобі ще треба довго жити — молодий...

— А здається, живу хтозна-скільки... Чи то з твоїх розповідей, чи з дитячих снів добре пам'ятаю, чого ніколи не міг бачити — гуннів, Атіллу, готів, короля Божа...

Тур підвівся на руку, усміхнувся.

— Ти не можеш пам'ятати Аттілу... Тебе ще й на світі не було, як боги покарали його лютою смертю, не гідною воя, за гріхи його і за гріхи його племені... А тим більше не можеш пам'ятати готів і короля Божа... Тільки твій прапрадід, кажуть, знав його...

— А це правда, що князь Добромир — правнук короля Божа, отче?

— Кажуть, правда... по матері, що була з племені венетів...

Тур замовк і надовго замислився. Щек і Хорив непорушно лежали на теплих м'яких овчинах, теж про щось думаючи, а Кий сидів побіля них, поставивши лікті на коліна, а долонями підперши щоки, і вслухався у неясні шерехи, якими повнилася нічна темрява, і йому вчувався глухий гул тисяч кінських копит, брязкіт мечів і різкий посвист стріл, крики гуннських, готських і венетських воїв, стогін поранених... Він зітхнув.

— Жалко князя Божа, отче... Кого ж венети обрали собі королем після його смерті?

— А нікого... Ті венетські роди й племена, що сиділи по цей бік Дніпра, по Бугу та Дністру, гунни підкорили і змусили платити данину збіжжям та хутром, а ті, що сиділи в лісах по Прип'яті, причаїлися й мовчали, мовби їх і на світі не було... Мабуть, гунни про них і не знали або ж просто не хотіли чіпати, бо хліб там на супісках та болотах родить нікудишній...

— Хитрі гунни — орати не хотіли, а до хліба, бач, звикли швидко!

— Орати вони так і не навчилися... Для гуннів не було нічого ліпшого, як життя на коні та в кибитці. Жінки й діти в халабуді на колесах, а він — верхи! Верхи їде, верхи їсть, верхи п'є і навіть часом спить, вчепившись за луку сідла... На конях гунни полюють, наздоганяючи дичину в степу, а під час війни гуннській кінноті ніхто не може протистояти: вишикувавшись клином, вона, мов гостра сокира, розтинає ворога навпіл, трощить і розсіює його. А якщо, бува, перемогти не в силі, то повертає назад і, не вважаючи це за ганьбу для себе, без втрат тікає щодуху геть...

— Ну, для венетів данина хлібом не така вже й обтяжлива...

— Коли б же тільки хлібом... А то ще й худобою, і медом, і хутром, і полотном. Та найбільшою пагубою була данина людьми — набір отроків до гуннського війська.

— І ти ходив, отче?

— І я ходив... З князем Божедаром. Він тоді був молодий, дужий і сміливий.

Щек і Хорив аж схопилися.

— Отже, виходить, мати Чорного Вепра справжня гуннка?