Князь Кий

«О великий Тенгріхане, невже ти почув молитву і благання бідного нікчемного гунна і послав полянського княжича, щоб він висвободив мене з цієї сирої холодної ями? Адже це голос Чорного Вепра!»

— Ну ж, вилазь! Швидше! — линуло згори.

Крек ще раз у думці попросив Тенгріхана врятувати його і захистити від недобрих людей і злих духів, а потім спритно подерся по жердині нагору. Там міцна рука підхопила його і допомогла стати на землю.

— Я княжич Чорний Вепр,— почувся знайомий шепіт.— Я внук Аттіли і племінник кагана Ернака...

— О боги! — вирвалось в ошелешеного гунна.

— Я приготував тобі найкращого коня, торбу з харчами і зброю, щоб було чим відбиватися від хижих звірів чи переслідувачів... Мчи прямо до кагана і вручи йому цей талісман, щоб він здогадався, чий ти посланець,— і Чорний Вепр вклав гуннові в руку материн амулет.— Скажеш — від твоєї сестри, полянської княгині Чернети, і твого племінника, княжича Чорного Вепра... Зрозумів?

— Зрозумів...

— Ти народився під щасливою зорею: я врятував тебе від смерті, а каган Ернак нагородить тебе за добрі вісті.

— Що я маю переказати каганові?

— Слухай уважно!..

І Чорний Вепр, нахилившись до самого вуха гунна, почав тихо, але настійливо втовкмачувати йому все, що він має сказати Ернакові, а той на знак згоди мовчки, не перепитуючи, кивав головою.

ГНІВ ПЕРУНА

Втечу полоненого виявили зразу після ранкової учти, коли до князя прибіг украй переляканий челядник.

— Князю, утік гунн! — вигукнув він.

Звістка вразила всіх, мов грім.

Князь спохмурнів. Гнівно затіпалася його біла скуйовджена борода.

— Кажи толком — як він зумів утекти? Де ж був дворовий сторож?

Челядник розгублено здвигнув плечима.

— Виліз із ями... А як — хтозна... Не інакше — нечиста сила допомогла... Задушив сторожа Одлигу і затягнув у повіть... А там, у яслах, притрусив соломою — ледве знайшли оце... Вивів за ворота коня, так, що й жоден пес не гавкнув,— і тільки його й виділи!..

У старого князя одвисла нижня щелепа — він не міг уторопати, як гунн виліз із ями.

— Справді, нечиста сила... Чаклун якийсь! — прошамкотів зі страхом.

— Отче, ми наздоженемо його! — першим отямився Чорний Вепр.

— Пізно, мабуть,— князь скрушно похитав головою.— Далеко він уже! Не наздоженеш!..

— А все ж погнатися можна,— підхопився і Радогаст.— Дозволь, отче! У втікача все може трапитися: зіб'ється з дороги, кінь закривіє чи сам заслабне — от і наздоженемо!

— Гаразд, їдьте,— погодився князь.— Та стережіться, бо той нечистий дух може наврочити або перекинутись вовкулакою...

— Ми заговір знаємо,— сказав Радогаст. Тур з отроками теж підвівся.

— Тоді й ми — в путь!.. Допоможемо княжичам... Ніхто краще за Кия не відшукає слід... Прощай, князю! Бувай здоровий!.. Бо ми вже зі степу — наздоженемо гунна чи ні — повернемо прямо додому...

— Їдьте — і хай вам щастить! — тихо промовив князь і, обнявши старійшину, просльозився.— Не знаю, чи побачимося ми ще раз, друже. Такий немічний став я останнім часом.

— Побачимося! Ще потопчемо трохи рясту, князю! — підбадьорив його Тур, хоча, бачачи, як заточується той на тонких, мов диби, ногах, і сам не вірив у те, що казав.

— Е-е, де там! — махнув безнадійно рукою князь і вже сердито додав: — Ідіть! Не гайтеся!

Збиралися недовго. Челядники осідлали коней, приторочили до сідел торбини з їжею. Півтора десятка дружинників, що теж мали їхати в погоню, вже стояли напоготові біля воріт. Щек і Хрив приєдналися до них.

Тим часом обидва княжичі й Тур з Києм пішли оглядати яму.

Яма була глибока, стара, з порослими травою та мохом краями. Довкола неї лежали купи сміття, сухого хворосту та соломи, в якій греблися кури та рилися свині.

— Нічого ми тут не знайдемо,— розсердився Радогаст.— Одне ясно: без допомоги нечистої сили гунн вилізти не міг!

— Справді, без допомоги лісовика, дідька чи якоїсь іншої нечистої сили з ями не вилізеш,— погодився Чорніш Вепр.— Якщо тільки сам гунн не чаклун чи вовкулака...

Тим часом, поки княжичі обмінювалися цими словами, Кий заглянув у яму. Око в нього було чіпке й гостре. На смітнику, де все стоптано, перегребено і перерито, знайти щось варте уваги не просто. А ось внизу...

На сирому глинистому дні ями, вкритому цвіллю й мохом, він зразу помітив невелику свіжу вм'ятину... Ого! Тут щось є! Мовби хто сильно дзьобнув загостреним кілком... А зверху, понад краєм, обвалена земля... Отже...

— Гадаю, тут обійшлося без нечистої сили... Гляньте на ці сліди! Чи не свідчать вони про те, що гунн виліз по жердині, яку хтось опустив йому в яму? — промовив замислено, а, глянувши на купу дров під повіттю, скрикнув: — Та ось і вона! Дивіться!

Міцна довга сукувата жердина лежала зверху. На її товщому, навкіс зрубаному кінці жовтіли крупинки засохлої глини.