Князь Кий

— Гм, ти так говориш, старійшино, ніби ворог уже стоїть на березі Росі.

Тур спокійно, з гідністю відповів:

— Я не знаю, княжичу, де він нині стоїть, і сторожа має нам сказати про це. Та коли гунни з'являться на Росі, а ми завчасно не зберемо рать, біда нам буде! — і, подумавши, додав: — Не завадило б нам послати слів до тиверців, до бужан, волинян, деревлян та сіверян. Об'єднати б наші сили — тоді й гунни були б не страшні!

— Ніби це так легко і просто зробити! — Чорний Вепр з викликом подивився на гостей.

Тур вражено здвигнув плечима і замовк. Сини насупилися.

Тут у розмову втрутився княжич Радогаст:

— Мені здається, звістка, привезена русами, така важлива, що легковажити нею не слід!.. Чи варто зараз посилати слів, як радить старійшина, не знаю. Треба подумати. А от сторожу в поле пошлемо негайно! І всіх полян оповістимо про загрозу... Заледве минуло двадцять чи двадцять п'ять літ, як ми звільнилися від гуннів. Боюсь, коли б вони не запрягли нас у ярмо знову. Ми не повинні, згорнувши руки, ждати, поки на нас нападуть! Треба ударити першими!

Чорний Вепр хрипко засміявся.

— Ха-ха, мій брат дуже войовничий!.. А з якими силами йти?.. В уличів, гадаю, воїв було не менше, ніж у нас, бо ж усім відомо, яке то багатолюдне плем'я. А де вони зараз? Розсіялися по степу, мов туман, лягли кістьми, а сам князь Добромир теж збирається до пращурів...

— Що ж ти радиш? Не розумію! — розсердився Радогаст.— То не віриш, що гунни близько, то сумніваєшся, чи варто запрошувати на допомогу сусідів, то не бажаєш посилати сторожу в степ... Що ж, по-твоєму, робити?

— Слати слів до Ернака!

— Що-о?

— Так, слати слів до Ернака! — твердо повторив Чорний Вепр.— І запевнити його, що ми, як і при Аттілі, будемо підкорятися гуннам і справно сплачувати данину!..

— У тебе боги відібрали розум, Вепре! — Радогаст схопився з лави.— У тобі заговорила гуннська кров!.. Тобі хочеться підкорятися Ернакові? Ну, й підкоряйся, будь ласка, але сам! А ми хочемо залишатися вільними людьми!

Чорний Вепр спалахнув, теж схопився на ноги і, мов молодий задерикуватий півень, став насупроти брата. Чорний чуб його настовбурчився, широкі ніздрі роздималися, а в очах заблискотіли злі вогники.

— Так, я гунн! Я внук великого Аттіли! У мені заговорила, як ти кажеш, гуннська кров! — він викидав слова, як каміння з пращі.— Ну, то й що?.. Хіба разом з тим я не княжич полянський? Хіба мені серце менше болітиме, коли проллється більше полянської крові, ніж гуннськоі?.. Мені жалко і тієї й другої... Ось чому я хотів би миром домовитись зі своїм вуйком Ернаком, щоб поляни мирно, спокійно сиділи на своїх місцях!

— І платили данину?

— Краще важка данина, ніж легка смерть!.. Крім того, ніхто зараз не може сказати, якою буде данина... Тож, гадаю, варто переговорити з Ернаком. Може, він зовсім не має наміру нападати на нас, а може, задовольниться нашими запевненнями, що ми, як і при Аттілі, ввійдемо в гуннський союз!

— Нізащої Тільки не в гуннський союз! Ти не відасш, що говориш, Вепре! — гнівно вигукнув Рздогаст і стиснув перед своїм обличчям кулаки, мов захищаючись від брата.

Сварка, що раптово вибухнула між княжичами, страшенно вразила Тура і його синів. Подив, замішання, біль і гнів поперемінно відбивалися на їхніх обличчях. Ясно, що братів від рішучих дій Стримує тільки присутність старого батька. А помре він — між ними відразу розгориться справжня війна. Що тоді буде з полянами?

Сварку припинив князь.

— Годі вам! — підвищив він голос.— Наслухався я вашого крику, тепер послухайте мене!.. Гадаю, поки гунни не перейшли Тікича, нам нема чого боятися їхнього нападу. А щоб не заскочили нас зненацька, пошлемо в степ сторожу. Хай отроки розімнуть коней та постріляють трохи дичини...

— Гаразд, отче,— схилили голови обидва княжичі, враз замовкнувши.

— Завтра гарненько полякайте гунна, щоб розповів усе, що знає... Треба розв'язати йому язика! По всьому видно, знає він більше, ніж каже... А мовчатиме — на кіл його!.. Та, думаю, заговорить... Тоді розпитайте все: і скільки війська в Ернака, і які його наміри, і що робиться в степу...

— Гаразд, отче,— знову покірно відгукнулися княжичі.

Князь Божедар повернувся до Тура.

— Дякую, друже, за важливу звістку... І за те, що своїх молодців привів до мене... А мої до тебе теж невдовзі нагрянуть... Пригостиш?

— А чого ж — пригощу,— приклав руку до грудей старійшина.— Хай приїздять — всім, що маю, привітаю... На Купайла хай приїздять — ждатиму...

Князь усміхнувся.

— От і добре, що на Купайла... Може, Чорний Вепр серед вашого роду уподобає собі яку дівчину та привезе мені невістку?.. Чув я, що в тебе, окрім синів, ще й дочка є, Туре,— чом би нам і не породичатися? Я буду радий, якщо ожениш у себе цього лобуря, а то зовсім від рук відбивається хлопець!..

— І я буду радий породичатися з тобою, князю,— мовив Тур.— Моя донька Либідь — славна дівчина: на весь рід — красуня...

— Чуєш, Веприку? — Князь повільно підняв зморшкувату висохлу руку і поплескав нею сина по передпліччю.— Привезеш мені невістку?.. Привези — хочу перед смертю побачити...