Князь Кий

Учта тривала до заходу сонця. А як тільки перші вечірні сутінки упали на землю, князь попрощався і, підтримуваний Чорним Вепром, подибав спати, а Тур з синами у супроводі Радогаста попростував до невеличкої хатини, призначеної їм для ночівлі.

* * *

На Родень налягла темна ніч. В ній потонули і навколишні дрімучі ліси, і глибокі яруги, і високі шпилі круч, і широкі дніпровські плеса, і приземкуваті, вкриті почорнілим очеретом хати та повіті князівського селища. Бог ночі Морок, син Сварога і брат Даждьбога, заволодів і землею, і небом, і лісами, і водами, і всім сущим на землі до самого ранку, аж поки золотоликий Світовид не здолає свого похмурого брата і не бризне вогненним промінням на весь білий світ.

Неспокійно дрімав уже, перевертаючись з боку на бік, одряхлілий, немічний князь Божедар. Відразу міцно заснув княжич Радогаст. Поснули стомлені далекою дорогою і переобтяжені щедрою князівською учтою гості — старійшина Тур із синами.

Все заснуло довкола.

Не спали тільки княгиня Чернета та її син — Чорний Вепр.

Сиділи в темній хоромині на м'якій постелі княгині і, прислухаючись до гавкоту собак та нічних звуків, що долітали з навколишніх лісів, стиха розмовляли. Бесіда їхня велася по-гуннськи.

— Матінко,— сказав Чорний Вепр,— отець став зовсім слабий... От-от помре...

— Я сама бачу це, синку,— відповіла княгиня.

— Якщо князем поляни оберуть Радогаста, нам життя тут не буде... Ненавидить він нас!

— Як і ми його... Я не раз казала тобі про це, Вепре, а ти все мовби не розумів або не хотів розуміти моїх слів...

— Не міг же я так, з доброго дива, убити брата... Та ще й за життя батька...

— То він тебе зведе зі світу, коли стане князем... Суперника не потерпить. І мене він ненавидить лютою ненавистю. Як тільки отець помре, спалить, за звичаєм свого племені, разом з покійником...

— Жахливо!

— А ти скільки разів нагоду мав, щоб позбутися його,— і не позбувся: пожалів!

— Тепер не пожалію!

— Стережися, щоб він не випередив тебе!

— Сьогодні ми знову посварилися з ним... Тому я й прийшов до тебе на пораду.

— Чого ж ви посварилися?

— Бачиш, каган Ернак, твій брат, розбив уличів. Може, й на полян піде. Невідомо тільки — коли... Тож я й порадив князеві не ждати, поки він погромить нас, а послати слів до кагана і укласти мир...

— Ти мудро порадив. Безперечно, твій вуй Ернак забажає мати полянським князем тебе, а не Радогаста. Про це вже потурбуюся я!.. Що ж твій брат?

— Накинувся на мене, мов раздратований тур... Коли б це було не в присутності князя та старійшини русинів з синами, то дійшло б до мечів!

— От бачиш... Він розуміє, що головний його ворог — ти. Миру між вами не буде ніколи! Як тільки помре князь, проллється кров одного з вас!.. Тож треба випередити Радогаста!

— Як?

— Ернак не залишить свого племінника в біді. Але ж він не знає нічого ні про тебе, ні про твій намір увійти з ним у союз. Тому треба послати до нього посланця... От тільки — кого? Потрібна віддана людина!

— Ти хочеш сказати, що посланець має бути таємний?

— Безперечно. Ніхто, крім нас двох, не повинен тут знати про нього.

— Гм,— Чорний Вепр задумався.— Старійшина Тур привіз полоненого гунна Крека. Князь наказав кинути його до ранку в яму... Ця людина щонайкраще підходить для цього!

Чернета стиснула синові руку.

— То влаштуй йому втечу! Тільки зроби так, щоб на тебе не впала підозра...

— Зроблю, матусю.

— Приготуй йому доброго коня й харчів!

— Приготую... Один сумнів маю — чи повірить каган Ернак?

— Повірить! Ми з Ернаком від одної матері. Нашим родовим знаком було кабаняче ікло. Тебе й названо Чорним Вепром тому, що захисником нашого роду був Вепр. Коли мене мій отець Аттіла віддавав за твого отця, то моя ненька дала мені оправлене в золото кабаняче ікло, щоб воно обороняло мене від хвороб та всіляких бід,— з цими словами Чернета зняла з шиї золотий ланцюжок з іклом і вклала в жменю синові.— Побачивши його, мій брат, а твій вуй Ернак одразу здогадається, від кого посланець, і повірить кожному його слову.

— Я так і зроблю, матусю. Але ж як я дізнаюся потім, що намислив каган?

— Домовся з Креком, щоб повернувся і сповістив тебе про його наміри. Назнач йому час, місце зустрічі...

— Розумнесенька моя! — вигукнув Чорний Вепр радісно і, пригорнувшись, поцілував матір у голову.

* * *

Не спав у цю ніч також гунн Крек. Ще звечора обмацав усю яму і пересвідчився, що без сторонньої допомоги вибратися з неї не зможе. Тепер він мовчки скоцюрбився в кутку й задумливо пощипував свою ріденьку бороду.

Іноді підводив голову догори і довго дивився на шматочок темного неба, де мерехтіли дрібненькі, як мак, зірочки, і тоді з його пересохлого горла виривався глухий болісний стогін, схожий на клекіт степового беркута. Крек знав, що це остання в його житті ніч, що ранок принесе нестерпні муки і смерть...

Раптом його чутке вухо вловило якийсь неясний шурхіт.

Він схопився на ноги.

Шурхіт посилився, і через мить поруч з ним у яму опустилася дебела сукувата жердина. Потім долинув шепіт:

— Креку, вилазь! Я врятую тебе!