Князь Кий

Минуло чимало років. Виросла Гонорія і стала красунею, розквітла, мов пишна троянда. Жила у достатках, у розкошах, мала що їсти й пити і в що вдягнутися. Та не раділа з того, бо почувала себе нещасливою, як остання римська жебрачка.

Хотілося їй волі, щастя, хотілося великого світлого кохання, а всього цього була вона позбавлена. Тому й нудьгувала, сумувала — вдень плакала, а ночами мріяла про гарного принца, котрий одного дня визволить її з ненависної тюрми і назве жоною.

Та принц не приходив, а роки спливали. І почала в'янути краса принцеси і гаснути надія...

І був у неї вірний друг — старий служник Гіаціант. Він любив дівчину, як дочку, і намагався допомогати їй, чим міг. Навчав її читати й писати, розповідав про далекі, ніколи не бачені нею краї, про високі гори й бистрі ріки, про безмежні сині моря й великі міста на їхніх берегах, про незчисленні племена, що живуть у ромейському царстві, та про варварів, котрі своїми нападами поставили те царство на край загибелі. А найчастіше розповідав про Аттілу, що став бичем божим ромеїв і всього ромейського світу, про його походи й перемоги.

І спитала його одного разу Гонорія.

— Скажи мені, Гіаціанте, чи справедливо вчинив брат Валентиніан, ув'язнивши мене в цьому осоружному палаці?

— Ні, несправедливо,— відповів той.— Ти народилася вільною, як і всі люди на землі, окрім рабів.

— Як же мені визволитися? Де взяти таку силу, щоб переважила силу Валентиніана?

— В імперії такої сили немає... Ніхто не зважиться виступити супроти волі імператора.

— А поза імперією?

Служник збентежено глянув на дівчину.

— Лише Аттіла... міг би це зробити, Гоноріє... Лише Аттіла... Та невже ти зважишся на таке? Невже покличеш варвара, щоб сплюндрував твою батьківщину, щоб брата позбавив трону, а може, й життя?

Не довго думала Гонорія над відповіддю. Кров відхлинула з її лиця, уста скривилися від злості, а очі запалали гнівом.

— Хіба можу я назвати батьківщиною ту землю, яка прирекла слабку безвинну дівчину на довічне ув'язнення і нестерпні муки? Хіба можу я назвати братом людину, яка вчинила зі мною так несправедливо? Хіба є у нього хоч краплина братньої любові до своєї нещасної сестри?

— Ні, немає.

— То чому ж я повинна виявляти до нього сестринські почуття?

— Справді, не повинна.

— Я довго думала над тим, хто може мене визволити. Виходить, лише Аттіла... Для всіх він страшний, для всіх він — бич божий, для всього християнського світу — погубитель, а мені він любий, бо сильний. Бо лише він може вирвати мене з цих ненависних похмурих кам'яних стін і дати мені волю!.. Я давно думала про це, тепер ти підтвердив мій здогад.

— Але ж, Гоноріє, чому ти думаєш, що Аттіла захоче заради однієї дівчини затівати війну з імперією, йти з військом у чужу далеку сторону?

Гонорія спалахнула, гордо випросталась.

— Ти забуваєш, Гіаціанте, що я не проста дівчина, а принцеса ромейська! Я принесу йому посаг — усю Західну імперію! (Римська імперія поділялася на Східну зі столицею в Константинополі і Західну зі столицею в Римі)

— Пробач, я, справді, не подумав про це... Але ж є ще одна причина, яка має утримати тебе від необачного кроку.

— Яка?

— Аттіла вже старий... І в нього стільки жон, скільки піску на морському березі... Нарешті, він бридкий — низенький, головатий, безбородий... Невже ти могла б покохати такого?

— Я хочу волі! — вигукнула з розпачем Гонорія і заплакала.

Чутливий служник просльозився теж.

— Бідна моя крихітко! — погладив він її ніжну руку.— Якщо вже ти зважилася на все, навіть на заміжжя з Аттілою, то я згоден допомогти тобі... Що я маю робити?

У Гонорії радісно блиснули очі. Вона обняла відданого слугу, прошепотіла:

— Я ніколи цього не забуду!.. Візьми ось мій перстень — мчи з ним до Аттіли! Скажи йому, щоб прийшов і визволив мене. Я стану його жоною, а всю Західну імперію принесу в посаг... Скажи: не гайся — принцеса жде!

З цими словами зняла з руки перстень, дала, окрім того, грошей на дорогу, і Гіаціант, осідлавши вночі коня, таємно покинув замок...

Довго чи недовго тривала його небезпечна подорож, але одного дня прибув він до Аттіли.

Здригнулося від радості серце старого кагана, жадібним вогнем запалали його маленькі брунатні очиці. Не володарем дикої степової орди, а імператором півсвіту і мужем юної принцеси відразу уявив себе. А уявивши, почав збирати військо...

* * *

Улюбленець Аттіли, старший його син Еллак, що володів гуннськими племенами на величезному терені від Волги до Дунаю, привів тисячні загони кінноти. Прибули інші сини зі своїми ордами. Збиралися дружини готів, гепідів, дакіз, словенів, венетів та інших підлеглих гуннам племен.

Всі простували до Гуннограда — ставки Аттіли на річці Тисі.

Вів полянську дружину і молодий тоді князь Божедар. У місяці березолі піднявся він на гори Карпати, перевалив через хребет і понад Тисою добрався до столиці гуннів.

Давно минув той час, коли кагани, як і прості гунни, жили в кибитках та юртах. Надивившись на ромейські селища й міста, на розкішні будинки й палаци, вони й собі почали будувати такі ж, тим більше, що полонених умільців-майстрів ніколи не бракувало.