Князь Кий

— Гунни! Ви перемогли безліч племен. Тепер до ваших ніг, якщо ви і тут переможете, упаде весь світ! Ви створені Тенгріханом для війни, і ніщо інше не звичне вам так, як війна! Бо що любіше хороброму воїну, ніж своєю рукою наносити удари ворогові? Насищати свій дух помстою — це великий дар природи! Тож, бистроногі й легкорукі, нападемо на ворога, бо завжди сміливий той, хто завдає удару перший!.. Зневажте і знехтуйте ті різномовні племена, що стали зараз супроти вас: захищатися спільними силами — то ознака страху!.. Дивіться! Ще до вашого натиску вони вже бояться вас: шукають висот, займають кургани і в запізнілому каятті мріють про укріплення в степу. Вам же відомо, які боягузливі ромеї: їм страшна не тільки перша рана, а й сама пилюка, що здіймається, коли вони йдуть бойовими порядками і змикають свій стрій під естудо — черепахою щитів!.. Хай піднесеться ваш дух, хай у ваших серцях закипить шаленство!.. Тепер, гунни, вперед — пустіть у хід вашу зброю! Хто буде поранений, хай домагається смерті супротивника, а хто залишиться неушкоджений — хай насититься кров'ю наших ворогів!.. Тих, хто йде до перемоги, не вражають ніякі стріли, а кому судилося померти, того смерть знайде і в теплій постелі, під боком у жони!.. Нарешті, для чого доля зробила гуннів переможцями стількох племен? Хіба не для того, щоб після цього бою ви стали володарями всього світу?.. Я не сумніваюся в наслідках битви — ось поле, що віщує нашу славну перемогу! І я перший пущу стрілу на ворога! А хто сподівається відсидітися у затишку, коли Аттіла б'ється, той може вважати себе заздалегідь похованим!

З цими словами він підвівся на стременах, натягнув лук і пустив у ворожий бік стрілу.

І тоді, запалені його словами, гунни ринули в бій. За ними пішли і підлеглі їм племена.

Почалася битва — люта, стравана, уперта. Повноводий струмок, що перетинав Каталаунські поля, розлився в низьких берегах від крові й перетворився на бурхливий потік.

Аттіла з кращими гуннськими полками намагався розколоти ромейське військо і захопити Аеція. Та збити ромеїв з горбів не зміг. Підвладні гуннам племена билися без запалу, бо нікому не хотілося вмирати за своїх пригноблювачів. Всі вони поволі почали відступати.

Не зупинила цього відступу навіть хтознаким принесена звістка, що загинув верховний вождь противника.

Аттіла невимовно зрадів. Аецій загинув! Колишній друг, що став найненависнішим ворогом! Віщування волхвів збувається!

— Гунни, вперед! Ви чуєте — Аецій загинув! Вороже військо обезголовлене! Ще один натиск — і ми переможемо!

Він кидався від роду до роду, кричав, підбадьорював, погрожував, завертав відступаючих і йшов попереду них у бій.

Та ніщо не допомогло — гунни відступали. До всього — налетіла кіннота вестготів, розколола їхній стрій і замалим не затоптала самого Аттілу. Він змушений був тікати, як останній боягуз, і врятувався тільки тому, що заховався разом з ліпшими мужами й охоронцями в таборі, зробленому з возів.

Всю ніч відбивав він натиск ромеїв і вестготів, готуючись до найгіршого. Щоб не потрапити в руки ворога, ладен був спалити себе і для цього наказав посеред табору розкласти з кінських сідел велике багаття. Та до цього не дійшло.

Нічна темрява все згущувалась і згущувалась — і битва поволі вщухла...

А вранці стало відомо, що загинув не Аецій, а старий король Теодорід, котрий під час атаки упав з коня і був розтоптаний своїми ж.

Аттіла мало не плакав: битва програна, і ненависний Аецій живий!

Тим часом зійшло сонце, розвіявся туман — і всі вжахнулися. Безмежний простір всуціль покритий трупами. Всюди хрипіли поранені. Бродили у пошуках не залитої кров'ю трави осідлані коні. Лежала розкидана в безладді зброя — луки, стріли, списи, мечі, щити... Важкий дух смерті піднімався від землі до неба, наганяючи ще більший жах на тих, хто залишився живий.

* * *

Переможений, але не до кінця розбитий, Аттіла знявся з Каталаунських полів і пішов в Італію, щоб здобути Гонорію і хоча б цим присолодити гіркоту поразки.

Однак і тут на нього чекало велике розчарування. Дізнавшись про намір сестри одружитися з вождем гуннів, імператор Валентиніан поспішно відіслав її у Царград до двоюрідного брата — візантійського імператора Феодосія. А той швиденько підшукав їй нареченого, якогось незначного вельможу, і видав заміж.

Розлютований Аттіла сплюндрував пів-Італії. Погрожував, кричав:

— Я візьму Рим! Спалю його! Не залишу каменя на камені!

Римляни тремтіли і готувалися до найгіршого. До Аттіли поїхав сам папа Лев — просити миру. Привіз багаті дарунки — і золото, і срібло, і самоцвіти, і одяг... Та Аттіла тільки похмуро глипав на все те багатство. Тоді слуги ввели дівчину несказанної вроди.

— Прийми, кагане, замість Гонорії,— сказав папа.— Щоб урятувати Рим, ця дівчина погодилася добровільно піти за тебе... Поглянь — хіба ця юна красуня не варта десятьох перезрілих тридцятилітніх принцес?

І Аттіла, і його вельможі аж роти пороззявляли з подиву: такої краси ніхто з них не бачив зроду.

— Як тебе звати, дівчино? — спитав вражений каган.

— Ільдіка.