Князь Кий

Серед голого степу, у шовковому шатрі, поклали Аттілу, щоб віддати йому останню шану. І найліпші, найдостойніші мужі гуннських родів їздили верхи довкола того шатра і, піднявши вгору руки, вигукували: «О великий королю гуннів Аттіло, народжений каганом Мундзуком, володарю найсильніших племен! Ти, котрий з нечуваною досі могутністю сам оволодів скіфськими і германськими царствами, котрий захопленням городів сповнив великим страхом обидві імперії ромейського світу і, щоб не було віддане й останнє на пограбування, приймав від них щорічну данину! Ти, щасливо звершивши все це, сконав не від ворожої рани, не від підступності своїх, а в радощах і веселощах, без почуття болю, коли твоє плем'я перебувало цілим і неушкодженим на висоті слави й могутності! Хто ж вважатиме це за кончину, якщо нікому відомстити за неї?»

При цьому вони різали собі щоки гострими ножами і, розмазуючи по обличчі кров, так оплакували великого кагана.

Там же, неподалік від шатра, на узвишші, була відправлена похоронна тризна, що перетворилася — не так від горя, як від радощів — на величний і бучний бенкет. Вино й мед лилися рікою, більшою, ніж на весіллі. Жалібні плачі змінювалися веселими піснями. І так, поєднуючи в собі протилежні почуття, гунни, а з ними і вельможі підлеглих племен до самого вечора проявляли скорботу, змішану з веселощами.

А вночі, таємно від усіх, сини кагана та гуннські вельможі поховали Аттілу.

Тіло Аттіли поклали в три труни — золоту, срібну та залізну. Посеред степу, в нічим не примітному місці, раби викопали глибоку яму й опустили в неї разом з останками гуннського владики награбовані ним в інших народів багатства — коштовну зброю, золоті блюда та келихи, золотий лук, золотий меч та золотий щит, оздоблений самоцвітами одяг, улюбленого коня кагана зі срібним сідлом та срібною вуздечкою.

Коли все було закінчено, сини Аттіли вбили тих рабів, що копали могилу, і вкинули їх також туди, щоб слугували своєму володареві на тому світі.

Потім гуннські вельможі власноручно закидали яму, і тисячі вершників з криком, потрясаючи зброєю, промчали над нею, затоптавши її на віки вічні, так, що й сліду ніякого не лишилося...

Зосталася тільки страшна пам'ять про криваві вчинки тієї людини та люта ненависть між синами, котрі, мов скажені пси, одразу ж, не відходячи від свіжої могили, почали гризтися за владу над гуннами...

* * *

Наступного дня після похорону зібралися сини Аттіли у батьківський палац на раду і відразу ж пересварилися. Кожен хотів стати великим каганом. Довго сперечалися вони, доходячи аж до зброї, і ніяк не могли обрати великого кагана і поділити між собою землі й племена, що дісталися їм у спадок від отця.

Тоді вирішили кинути жереб — тобі це, а тобі — оце!

Почув про такий ганебний перерозподіл гордий король гепідів Ардарік, почули інші рикси, князі й вельможі — обурилися страшенно! Як? Розігрувати нас, мов жалюгідних рабів? Ні, досить терпіти гуннське ярмо! Підняли свої війська, об'єдналися і виступили проти гуннів!

Злякалися гунни, що втратять усе, і, припинивши чвари, рушили назустріч. І зійшлися за Дунаєм, де тече ріка Недва...

Січа була люта. Довго жодній із сторін не щастило переважити супротивника: Ардарік, що став на чолі всіх при-пригноблених племен, підбадьорював своїх союзників: «Хто хоче волі, той не повинен боятися смерті! Перемога — на кінці наших списів! Сьогодні ми або станемо вільними, або ж загинемо достойно! Бійтеся одного — залишитися рабами!»

А Еллак, старший серед братів, улюбленець Аттіли, кидався в саму гущу бою, мечем, списом, булавою і пращею прокладаючи собі дорогу до перемоги і ведучи за собою все гуннське військо. І став би він великим каганом, коли б переміг! Та не пощастило йому в бою. Кинутий чиєюсь сильною рукою гострий спис пронизав йому груди і обірвав життя. Закричали у страхові великому гунни і покотилися назад, залишивши мертвими на полі бою тридцять тисяч своїх одноплемінників. І назавжди втратили панування над сусідніми племенами... Поділили сини Аттіли між собою недобитків, і кожен зі своїм родом потягнув у свій бік.

Так загинуло, розпалося криваве царство гуннів, а підкорені ними племена списом і мечем здобули собі волю!

МЕЖАМИР

Від Кам'яного Острова на Росі до річки Почайни, де в густих предковічних борах кінчалася Полянська земля і за Ірпенем починалася Деревлянська, а за Дніпром по Десні — Сіверянська, два дні кінної їзди. Однак послані Туром Кий, Хорив і Ясен мчали щодуху і, міняючи по селищах, які траплялися на їхньому шляху, стомлених коней на свіжих, подолали цю відстань за півтори доби.

Поспішали до стрия Межамира.