Князь Кий

Кий не раз бував на Стугні, і на Ірпені, і на Почайні, але і його, не кажучи про молодих супутників, знову вразила дика величавість тутешньої природи. Все йому здавалося цікавим, незвичайним, не таким, як дома, на Росі. Які могутні дуби! Які стрункі красуні сосни! При корені в три обхвати, вони здіймаються вгору так високо, що, здається, підпирають верхів'ям небо! А який густий-прегустий під ними підлісок! Переплівшись із сухим буреломом та з буйними заростями трав, він утворював такі непролазні хащі, крізь які без сокири чи ножа-сікача і продертися неможливо... Для дичини ж тут — привілля-роздолля! Не раз і не двічі натикалися хлопці на стада гривастих зубрів, котрі спокійно випасалися на росянистих галявинах. То тут, то там мелькали серед кущів гіллясті роги лосів та оленів. З яруг долітав глухий ведмежий рик... А зайців, лисиць, козуль, борсуків, куниць, вовків, бобрів та іншої дрібноти — і не злічити!

Ледь помітна дорога, по якій пробиралися три вершники, спочатку вивела їх на заболочену заплаву якоїсь невеличкої, перетнутої бобровими гатями річки, а потім — на високий пагорб, порослий лісом. Пагорб раптово закінчився урвистою кручею.

Тут вершники зупинились і спішилися, не в силі вимовити й слова від захоплення. Яке чудове видиво! Яка неозора далечінь, яка широчінь відкрилася перед ними!

Одних висота лякає, інших окрилює. Незважаючи на втому, Кий відчув, як щось радісне й прекрасне раптом увійшло в його серце. Аж хотілося співати! Або — летіти!.. Йому здалося, що звідси видно півсвіту — така неосяжно-прозора далеч, пронизана сонцем, простяглася в безмежжя. Перед ним лежала прекрасно-дивна країна, помережена ріками, заводями, озерами й протоками, вкрита темно-зеленими лісами й буйними зеленими травами, заквітчана свіжими барвами, яких він ні разу не бачив у степу, країна, котру можна вимріяти лише в казці або побачити вві сні...

Його молодші супутники теж завмерли від зачудування й довго стояли мовчки, вражені незвичайністю, могутністю і красою краєвиду, що відкрився перед ними.

— Ось ми й приїхали,— тихо сказав Кий і показав рукою на широкий поділ.— Тут живе наш стрий Межамир...

Хлопці глянули вниз. Там, на рівному березі невеликої повноводої річки Почайни, виднілося чимале селище. Над очеретяними дахами дерев'яних хиж звивалися сизі дими. За річкою, на оболоні, паслася худоба. Біля дощаної пристані, де погойдувалися на воді темні човни, юрмилися люди. А ще далі, за зеленими лугами і жовтими пісками, виблискував проти сонця широкими плесами Дніпро...

— В гарному місці живе наш дядько! — вигукнув Хорив.— Привілля яке! Не дивно, що він не захотів після розгрому Аттіли повертатися на Рось!

— Не дивно,— погодився з братом Кий.— Справді, тут гарно!

Вони ще якийсь час милувалися розкішним краєвидом, що розлягався на північ, на схід і на південь, а потім, ведучи коней на поводах, спустилися крутою стежкою вниз.

Селище зустріло їх гавкотом собак і гомоном людських голосів, що линув з-над берега Почайни. Там саме причалили рибальські човни, і до них зійшлися з кошиками і міхами всі, хто залишався вдома і нетерпляче ждав улову, щоб поласувати смаженим лином або вареною з укропом та цибулею юшкою зі стерляді.

Рибалки викидали рибу на піщаний берег, тут же старші ділили її на «дими», і жінки та діти, зібравши в кошелі та міхи, несли додому.

Помітивши озброєних чужинців, селищани враз притихли. Наперед виступили чоловіки. В насторожених очах зачаїлося запитання: хто ви — друзі чи вороги? З чим прибули?

Та перш ніж Кий устиг пояснити, хто вони, з гурту вийшов поважний сивобородий дід у довгій полотняній сорочці, підперезаний вузьким ремінцем, простягнув шкарубкі вузлуваті руки і вигукнув:

— Ба, ба, ба! Кию, ти? Яким побитом? Це був старійшина Межамир.

— Так, стрию, це я,— відповів Кий.— А зі мною — брат Хорив і мій друг Ясен.

Старий обняв хлопців.

— Радий я, радий, що навістили мене... А що скоїлося на Росі, що мчали ви без відпочинку? Бачу, коней загнали геть — ледве поводять, бідні, боками... Чи, бува, не приключилася біда яка з братом моїм, з Туром?

Кий заперечно похитав головою:

— Ні, отець, дякувати богам, живий-здоровий...

— Тоді... — і гримнув на жінок і дітей: — Беріть рибу — і киш звідси!

Коли жінки й діти, забравши рибу, пішли геть, а чоловіки згрудилися біля старійшини, Кий сказав:

— Гунни об'явилися в наших краях, стрию... Давно не чути було. Лише акацири іноді налітали невеликими силами, щоб пограбувати нас... А це — гунни Ернака. Уличів примучили, ми з дня на день теж чекаємо нападу...

— Ось як!

Старійшина пошкріб негнучкими пальцями сиву чуприну. Селищани, вражені несподіваною звісткою, стояли мовчки. З власного досвіду чи з оповідей старших знали, яким тяжким, ненависним було гуннське ярмо. Та й до цього часу гуннські племена ще були досить міцні й войовничі і почували себе господарями степу між Дунаєм і Доном. І лише люті чвари та незлагоди між їхніми вождями, спадкоємцями Аттіли, не дозволяли їм об'єднатися і знову стати тією страшною злою силою, що ще зовсім недавно підкоряла собі всі довколишні землі і племена.