Князь Кий

А ще він думав і розумів, що ця неувага викликана несподіваним захопленням Цвітанкою і навіть потрясінням, якого зазнав Чорний Вепр під час зустрічі з княжною. І усвідомлювати це Києві було найболючіше, найприкріше.

Після учти княжич забажав побачити князя Добромира.

— Проведи, Кию,— глянув на сина Тур.— Та не затримуйтеся довго біля хворого... Ледве дихає...

Кий хитнув головою.

— Гаразд, отче.

* * *

У хатині було напівтемно й прохолодно. Пахло мазями волхва Ракші та свіжою лепехою, розкиданою по долівці.

Князь лежав у кутку, на м'яких овчинах, прикритий вовняною ковдрою. Княгиня Іскра напувала його з дерев'яної чашки теплим козиним молоком, а Цвітанка і Боривой стояли в ногах і сумно дивилися на жовте обличчя й схудлі кощаві руки батька, що лежали на грудях поверх ковдри.

Звикнувши до напівтемряви, Чорний Вепр привітався:

— Здоровий будь, князю! Мій отець, князь Божедар, вітає тебе...

Князь Добромир розплющив примерхлі очі, з цікавістю поглянув на пришельця.

— Сідай, княжичу... Будь гостем,— промовив кволо. Боривой подав гладенько обтесану липову колодочку.

Чорний Вепр сів, запитав:

— Отець прислав дізнатися, чи не потрібно тобі й твоїй сім'ї чого? І як твоє здоров'я?

Добромир кволо усміхнувся.

— Як моє здоров'я?.. Поки що живу... А як буде завтра — одному Світовиду відомо... Дякую князеві за турботу, однак нічого нам не треба. Старійшина Тур подбав і про мене, і про княгиню, і про наших дітей...

— Це добре,— Чорний Вепр на якийсь час замовк, ніби зважав, як запитати про те, що найбільше цікавило його, за чим сюди, власне, приїхав. Потім тихо промовив: — А ще мій отець, князю, хоче знати, чи це правда, що гунни погромили уличів?

По змученому обличчю князя промайнула болісна тінь.

— Так, це правда,— прошепотів ледь чутно.— Сам бачиш...

— Яка ж сила у гуннів? Невже така велика, що могутнім уличам не було чого протиставити їм?

— Сила в Ернака велика... Ми билися хоробро, та цього виявилося замало... Майже всі наші полягли...

Видно було, що князеві важко згадувати чорні дні своєї неслави. На лобі у нього виступив холодний піт, і княгиня змахнула його вологим рушником.

— Чого ж хоче каган Ернак?

— Стати новим Аттілою... Об'єднати гуннів і примусити сусідні племена...

— Невже ми, поляни, не дамо йому відсічі?

— Не знаю... Сила у нього велика... Зібрана в один кулак... А ваша розпорошена... От коли б ви заручилися підтримкою сусідів...

— Що ж сталося з уличами? Гунни винищили їх?

— Не думаю... Ернакові потрібна данина, а не мертва, безлюдна земля...

— Отже, замість тебе він дав уличам іншого князя?

— Не знаю... Але ж без князя не обійтися... У розмову втрутився Боривой.

— Уличі іншого князя не визнають! У них один князь — Добромир!

Чорний Вепр поблажливо усміхнувся.

— Бачиш, княжичу, тепер багато чого змінилося. Після перемоги над уличами каган Ернак зробить з ними все, що захоче. І князем настановить того, хто вірно слугуватиме йому! Може, когось із вашого роду...

— З нашого роду нікого там не лишилося. Мої брати загинули, а ми з Цвітанкою тут...

— Тоді когось не з вашого роду...

— Законним князем уличів є наш отець Добромир!

— Безперечно!.. Як безперечним є й те, що спадкоємцями князя Добромира є ти, отроче, і твоя мила сестра,— Чорний Вепр так пильно глянув на дівчину, що та аж зніяковіла й опустила очі.— Такій красуні личить бути княгинею!

Цвітанка почервоніла і від цих слів і від того, що полянський княжич не зводив з неї чорних пронизливих очей. Княгиня Іскра знітилася зі своїм дерев'яним кухлем у кутку хатини, Боривой так розгубився, що не знав, що сказати, а князь Добромир у знемозі затих і прикрив обличчя рукою. Кий торкнув Чорного Вепра за плече.

— Княжичу, нам пора! Ми стомили розмовами князя! Той знехотя підвівся, попрощався.

— Видужуй, князю! І хай боги бережуть тебе і твою сім'ю! — А коли вийшли з хати, запитав Кия: — Ну, що скажеш?

— Зовсім ослаб князь Добромир за ці дні...

— Я не про те... Князеві — зозулі відкували літа. Це кожному видно... Я про князівну — яка красуня! Га?

— Авжеж, красуня,— погодився Кий і раптом відчув у серці глухий тривожний щем.— Гарна дівчина!

Йому не хотілося говорити, і вони йшли мовчки.

Було ясне надвечір'я, і сонце ще не сіло за ліс. А Києві в очах потьмарилося, мов перед бурею, сонце поблякло, і все довкола стало якимось сірим, не цікавим. Він картав себе. Чому мовчить? Треба сказати княжичеві, що він раніше помітив красу отроковиці. Треба сказати, що то він з братами урятував її від смерті чи гуннської неволі, привіз сюди, на Кам'яний Острів, і надав притулок... Що дівчина з першого погляду впала йому в око, а вона теж запримітила його...

Та Кий мовчав. Що сказати? Яке він має право на Цвітанку? Що з того, що врятував її і її родину? Хіба на його місці цього не зробив би перший-ліпший полянський воїн? Ну, хоча б той же Чорний Вепр? Безперечно, зробив би... То чому ж він вважає, що отроковиця-князівна має належати йому? Він питав її? Довідувався про її почуття? Заручився її згодою?

Звичайно, було б нерозумно й жорстоко зараз, коли помирає її отець, говорити з нею про це. Тому й мовчав.