Читаем Князь Кий полностью

А Кий тим часом скрутив жмут соломи круг палаючих дощечок, підклав під купу хмизу. Спочатку несміливо крізь дим заблискотіти іскри, затріщало сухе гілля — і враз угору шугнуло жовтогаряче полум'я. Вечірній морок розступився, і купальський вогонь осяяв і галявину, і похмурий ліс до вкола неї, і парубків та дівчат, що кружляли в нестримному танці.

Першим плигнув через вогонь тонкостанний білявочубий Ясен. Розігнався — і сягонув прямо крізь полум'я.

— Ух-х! — вискочив з другого боку обсмалений, але радісний і щасливий.— Позбувся нечистого духа!..

У нього затлівся рукав сорочки. Сміючись, Либідь пригасила його. Ясен обняв її за стан, підштовхнув до багаття.

— Плигай і ти зі мною! Нумо, разом!

— Ой, згорю! — запручалася дівчина.

— Не згориш! Опирайся на мою руку — перелетимо, як птахи!

Він потягнув її вперед, залоскотав попід руками. Либідь заверещала, зареготала і помчала поруч з ним. Стрибнули з розбігу,— ухнули, мов пірнули в холодну воду,— і, щасливі, усміхнені, обоє опинилися по другий бік вогнища.

* * *

За Ясеном і Либіддю почали стрибати інші. Кожному хотілося пройти через священний купальський вогонь, що очищає від злих духів та скверни. Стрибали поодино й парами, стрибали з веселим сміхом і жартами, з молитвами і навіть зі страхом, але всі — з надією на очищени.

Далеко за північ палахкотіло багаття, далеко за північ веселилися переповнені молодою юнацькою силою і щастям хлопці й дівчата. Стугоніла під ногами земля, луною озивалося Заросся, лисніли бронзові спітнілі обличчя, захопленням блищали очі.

Галявина не знала спочинку.

Співи, танці, жарти, ігри в горюдуба, довгої лози, челика, жмурки, гра на сопілці, ріжках, гуслях, грім бубнів, різні витівки й пустощі — чого тільки не набачилася і не наслухалася темна, таємнича купальська ніч, що здавалася ще темнішою і таємничішою від могутніх спалахів золотистого полум'я, крику наполоханих сов та ухкання лісовиків і русалок в непролазних нетрях і хащах предковічного лісу. Одного Щека не чути було серед загального гармидеру. Ще завидна уздрів незнайому дівчину з мідно-золотими косами, великими зеленими очима і дужим тілом. Побачив — і втратив спокій.

— Звідки вона? — спитав Хорива. Той розвів руками.

— Уперше бачу.

— Мабуть, з далекої веськи?

— Мабуть.

— Вона подобається мені! Я викраду її!

— Ти навіть не знаєш, як її звати.

— Дізнаюся.

— Як?

— Підійду і спитаю.

— Отак зразу?

— Не маю ж я часу приглядатися цілий рік, як ти до своєї Малушки!

— Який ти швидкий!

— А ти ж думав!

Щек осмикнув на собі сорочку, поправив пояс і сміливо попростував до зеленоокої отроковиці.

— Ти, здається, не наша, дівчино... Звідки будеш? — і подав руку до танцю.

Дівчина хотіла відхилитися, але Щек схопив її міцно за стан і повів у коло.

— Ось ти яка дика! Не втечеш!

— А от і втечу!

— Чому? Хіба я такий бридкий?

— Ні, не бридкий, навіть навпаки,— і дівчина вперше пильно подивилася на стрункого парубка з кучерявим чубом і палкими очима.

— То в чому ж річ? У тебе є наречений?

— Може, є, а може, й нема,— загадково відповіла дівчина.

— Так не буває.

— А от буває!

— Як?

— А так,— знову загадково усміхнулася незнайомка,— десь, може, е, а тут немає...

— А-а, це все одно, що немає! — рішуче сказав Щек, крутячись у швидкому танці.— Але я так і не дізнався, звідки ти?

— З Росави...

— А як тут опинилася?

— Прийшла з нашими хлопцями й дівчатами до вашого Купайла...

— От добре!

— Чому?

— Інакше — як би я тебе зустрів?

Дівчина зашарілася й опустила очі. Була зовсім молода — літ шістнадцяти, але дивилася сміливо, гордо.

— А коли б не зустрів?

— Дуже шкодував би! Дівчина спалахнула ще більше.

— Ви, хлопці, всі такі брехуни!

— Я — ні!

— Не вірю!

— Повіриш!.. Як тебе звати?

— А тебе? — в свою чергу запитала незнайомка.

— Щеком.

— А я — Рожана!

— Як гарно!

— Справді?

— Тобі личить...

— Ну, й словоблуд ти, Щеку!

— А от і ні!

— Чим доведеш?

— Тим, що викраду тя сьогодні!

— Ов? А далі?

— Станеш моєю жоною!

— Ха-ха-ха! — засміялася Рожана і, раптом перервавши танок, випурхнула з його рук і кинулась до гурту дівчат...

Цілий вечір Щек бачив одну Рожану, не відходив від неї. Не чути було його веселого співу, розгонистого сміху, ні з ким іншим не танцював, окрім зеленоокої отроковиці з далекої Росави. А коли спалахнуло купальське вогнище, кілька разів стрибнув з нею через багаття, а потім шепнув:

— Хочеш побачити, як цвіте папороть?

— Хочу... Хто побачить, як цвіте папороть, той знайде щастя!

— Тоді ходімо зі мною! — він схопив її за руку і повів до лісу.

Побачивши в темряві похмурі стовбури дерев і почувши неясні тривожні шерехи й крики нічних птахів, Рожана почала опиратися.

— Ти куди тягнеш мене?

— Я ж казав — хочу викрасти тя!

— Ой!

— От тобі й — ой!

З цими словами Щек схопив дівчину на руки і, міцно притиснувши до грудей, швидко поніс поміж кострубатими кущами ліщини вниз до річки...

* * *

Цвітанка розчервонілася від швидкого танцю. Окрім Кия, вона, здається, не помічала нікого й нічого.

Чорний Вепр з досади закусив губу. Перуне ясний! Всі його мрії й сподівання можуть раптом розсипатися в порох від несподіваного почуття, що спалахнуло в серці цього дівчиська!..

Перейти на страницу:

Похожие книги

О, юность моя!
О, юность моя!

Поэт Илья Сельвинский впервые выступает с крупным автобиографическим произведением. «О, юность моя!» — роман во многом автобиографический, речь в нем идет о событиях, относящихся к первым годам советской власти на юге России.Центральный герой романа — человек со сложным душевным миром, еще не вполне четко представляющий себе свое будущее и будущее своей страны. Его характер только еще складывается, формируется, причем в обстановке далеко не легкой и не простой. Но он — не один. Его окружает молодежь тех лет — молодежь маленького южного городка, бурлящего противоречиями, характерными для тех исторически сложных дней.Роман И. Сельвинского эмоционален, написан рукой настоящего художника, язык его поэтичен и ярок.

Илья Львович Сельвинский

Проза / Историческая проза / Советская классическая проза
Дело Бутиных
Дело Бутиных

Что знаем мы о российских купеческих династиях? Не так уж много. А о купечестве в Сибири? И того меньше. А ведь богатство России прирастало именно Сибирью, ее грандиозными запасами леса, пушнины, золота, серебра…Роман известного сибирского писателя Оскара Хавкина посвящен истории Торгового дома братьев Бутиных, купцов первой гильдии, промышленников и первопроходцев. Директором Торгового дома был младший из братьев, Михаил Бутин, человек разносторонне образованный, уверенный, что «истинная коммерция должна нести человечеству благо и всемерное улучшение человеческих условий». Он заботился о своих рабочих, строил на приисках больницы и школы, наказывал администраторов за грубое обращение с работниками. Конечно, он быстро стал для хищной оравы сибирских купцов и промышленников «бельмом на глазу». Они боялись и ненавидели успешного конкурента и только ждали удобного момента, чтобы разделаться с ним. И дождались!..

Оскар Адольфович Хавкин

Проза / Историческая проза