Князь Кий

А так би все могло добре скластися!

Невідомо, чи стане він коли-небудь князем полянським. Отець старий і не сьогодні-завтра віддасть богам душу. Але ж старійшини родів оберуть князем Радогаста — в цьому можна не сумніватися. Що ж тоді? Вони не почувають один до одного братерської любові. Швидше — навпаки... Отже, доведеться з матір'ю тікати з Родня і шукати пристановища десь-інде... От на цей випадок улицька князівна, коли б стала його жоною, дуже пригодилася б і допомогла здійснити задумане.

Князь Добромир — не жилець на світі. По всьому видно... Княжич Боривой ще хлопчисько, і його кілька літ можна не боятися і не брати до уваги... Плем'я улицьке залишилося без князя, і навряд чи каган Ернак встиг поставити кого-небудь... Ось тут він і з'явиться до Ернака з проханням призначити його. А молода княгиня допоможе завоювати любов уличів... Чорний Вепр — князь уличів! Хай і під зверхністю гуннів, але — князь!.. Матиме свою дружину, матиме збройну підтримку вуя Ернака — хай тоді потягається з ним любий братик Радогаст! Руки будуть надто короткі!.. А там, дивись, і поляни перейдуть під його князівську владу!..

Окрім усього цього, і князівна ж гарна! Багато тут дівчат, а кращої немає!

І що ж тепер — утратити її? Мовчки дивитися, як інший увивається біля неї і, чого доброго, візьме в жони? Ні, Чорний Вепр не звик відступати ні перед ким і відступатися ні перед чим!

Він оглянувся на свій почет, кивнув головою.

— Люте, Мислято, Малку, йдіть-но сюди!

Три вої стали поруч з ним. Лют був невисокий, гостроносий, з невеликими чорними очима, в яких блимали хитрі вогники. Він чимось нагадував в'юнкого, бистрого тхорика. В противагу йому Мислята скидався на ведмедя — вайлуватий, довгорукий, плечистий, а Малк вирізнявся серед них вродою і лагідністю.

— Ви бачите оту отроковицю? — спитав княжич.

— Яку? — незграбно повернув важку голову Мислята.

— Бачимо,— швидко відповів і за себе і за товаришів Лют.— Це та, що танцює з Києм?

— Так.

Тепер і Мислята побачив дівчину і втупився в неї важким поглядом.

— Ну, й що?

Чорний Вепр пальцем поманив хлопців ще ближче і щось швидко зашепотів їм над вуха. Потім, випроставшись, запитав:

— Ви все зрозуміли?

— Все, княжичу,— з готовністю відповів Лют.

— Та не забудьте обмотати коням копита, щоб не лишити сліду!

— Не забудемо!

— Тоді йдіть!..

* * *

Цілий вечір Цвітанка почувала себе щасливою. Міцні гарячі руки Києві легко кружили її в танці, а його ласкаві очі, в яких миготіли відблиски малинового полум'я, голубили її ніжно, як весняний вітрець-легіт.

Раптом на галявині зчинився якийсь рух, почулися голоси:

— Купайло приспав Марену — і вогонь почав пригасати! Купайло постарів — пора йому на спочинок! Підпалімо Купайла! Підпалімо Марену! Хай очистяться у священному вогні!.. Чуєш, Кию!.. Скоро на небі зійде зоря!

Справді, було далеко за північ, і всі притомилися. Час кінчати грища і розходитися по домівках. Всі дивилися на Кия. Що він скаже?

— Ну, що ж — підпалимо Купайла! — гукнув Кий.— Грайте, танцюйте, співайте, веселіться! Ставайте в коло! А я під ідолів підкладу вогню! — і шепнув Цвітанці: — Побудь без мене... Потанцюй з дівчатами й хлопцями... Я не забарюся...

Він побіг до вогню, що вже пригасав, а Цвітанку підхопили під руки стомлені подруги-отроковиці і закрутили в останньому швидкому танці, що мав продовжуватися, аж поки не згорять Купайло і Марена...

Тим часом Кий вихопив із багаття палаючий смолоскип і підпалив спочатку ідолище Купайла, а потім — Марени. Суха солома й соснові лати, з яких вони були зроблені, спалахнули, мов свічки. Золоте полум'я з тріском і гоготанням шугнуло в темне високе небо. Галявина поширшала, темрява відступила.

Довкола палаючих ідолів завихорилися в нестримному дикому танці сотні хлопців та дівчат. У відблисках кривавого світла миготіли бронзові обличчя, білі сорочки, розмаяні парубоцькі чуби і заплетеш дівочі коси. Побрязкували металеві прикраси. Гула під ногами тверда вичовгана земля.

Все перемішалося. Навіть княжич Чорний Вепр зі своїми воями був затягнутий у цей бурхливий вир і, забувши про свою князівську гідність, стрибав, кричав і товк ногами землю нарівні зі всіма.

Так тривало довго, аж поки ідолища не згоріли зовсім і на галявину не впала темрява.

Тоді Кий підкинув у вогнище оберемок сухого хмизу і, коли по ньому поповзли свіжі язички полум'я, гукнув:

— Веселіє закінчилося! Час додому, друзі! — й очима пошукав Цвітанку.

Дівчини ніде не було. Стривожений, кинувся до сестри.

— Де князівна, Либідко?

— Десь тут,— відповіла та.

— Не видно.

— Ну, як же! Сама бачила її нещодавно... Кий глянув поверх голів.

— Цвітанко-о!

Ніякої відповіді. Задихані, перевтомлені дівчата й парубки поволі заспокоювалися. Улягався гамір.

— Цвітанко-о! — знову гукнув Кий.

На поклик з'явилися вої, надійшов Хорив з Малушкою, прибіг стривожений Ясен, перегодя, ведучи за руку Рожану, виринув з лісу Щек.

— Що сталося, Кию?

— Ви не бачили Цвітанки?