Князь Кий

— Цвітанки не буде... Але поховаємо твого отця достойно! — запевнив хлопця Кий і, повернувшись до притихлих юнаків і дівчат, твердо прорік: — Загасіть вогонь!.. Розходьтеся по домівках!.. А завтра, як сонце підніметься до полудня, приходьте на острів — поховаємо князя Добромира!..

—Що ж робити з Чорним Вепром, Кию? — спитав Щек.— Втече!..

— Не втече! Проведіть його на острів і стережіть від злих людей — він наш гість і завтра разом з нами ховатиме князя уличів.

— Ти поплатишся за це, Кию! — вигукнув княжич.— Я ніколи не прощу тобі такого приниження!

— Я знаю,— відповів суворо Кий.— Але і я тобі не прощу викрадення моєї жони! Затям це собі!

КНЯГИНЯ ІСКРА

Видовбана з дуплистої липової колоди корста стояла на санях, запряжених парою волів.

У корсті — князь Добромир, споряджений у далеку дорогу. На ньому — біла сорочка з вишивкою, широкий князівський пояс, оздоблений золотими бляшками, такі ж білі, як і сорочка, штани, заправлені в м'які юхтові чоботи.

Обличчя у князя воскове, вимучене. Напіврозплющені очі втупилися в безхмарне синє небо, а великі жовті руки мирно складені на грудях — мовби відпочивають.

Біля корсти — княгиня Іскра та її син Боривой. Втрата мужа й дочки за одну ніч вкрила княгинині коси сріблястим інеєм, а очі — тугою. Однак вона не плаче, тільки губи міцно стулені та блідий лоб зрошується дрібненьким холодним потом.

Зразу за нею — старійшина Тур, його сини й родовичі. Насупроти — Чорний Вепр з воями. Він суворий, але іноді, коли поглядом зустрічається з Києм, в його чорних очах спалахують насмішкуваті іскорки. Цьому є своя причина. Рано-вранці, дізнавшись про сутичку між княжичем і Києм, старійшина нагримав на сина і розігнав сторожу, яка стерегла княжича.

— Ти здурів, Кию, тобі боги затьмарили розум! Погрожувати синові мого давнього друга! Княжичеві! Як я подивлюся у вічі Божедарові? Га? — кричав старий схвильовано.— У ніч на Купайла кожен може пояти собі жону, яку хоче! Сам винен, що не вберіг князівни! Навіщо відпускав від себе?.. Тепер визволяй її, як хочеш, а Чорного Вепра не чіпай! Чуєш?

І це при Чорному Вепрові та його воях!

Києві не залишалося нічого іншого, як, похнюпившись, відповісти:

— Чую, отче...

Біля волів, тримаючись рукою за ярмо, стоїть волхв Ракша — високий, похмурий. Легенький теплий вітерець бавиться довгим сивим чубом. Всі ждуть його знаку — проводжати князя до скелі Світовида, де отроки вже приготували останню постіль для покійника — чималу купу сухих смолистих дров.

Та волхв не поспішає — дивиться на сонце і жде, коли воно зверне з півдня.

Всі мовчать. Не личить тривожити спокій мертвого розпачливими криками, плачем або розмовами. Хай покійник востаннє вдосталь надивиться на глибоке синє небо, наслухається шуму вируючої води у річці та шемрання зеленого віття дерев, хай безмовно побесідує з наймилішими людьми — жоною та сином, що схилилися біля нього в жалобі.

Всі дивляться на сонце. Чи не пора?

Дивиться і Ракша.

Та саме тоді, коли він хотів було гейкнути на волів, до південного берега Росі, з-за крутого горба, виїхало чотири вершники. Вони швидко спустилися вниз і перемахнули через міст.

Тур примружив проти сонця очі — хто б це міг бути?

— Наші,— сказав Кий.— Сторожа повертається з поля... І, здається, не з порожніми руками — ведуть якогось гунна...

Люди захвилювалися. Хлинули від князевої корсти назустріч приїжджим. Небіжчикові вже однаково, а живі про живе думають!..

Невеликий загін наблизився до селища. Попереду їхав отрок Гроза, близький родович Кия,— зовнішній вигляд цілком відповідав його найменню: був він ростом високий, на виду — похмурий, а силу мав бичачу. Покійна мати Києва розповідала, що коли її молодша сестра Божиця народила сина-первістка, саме лютувала гроза і все плем'я збіглося, щоб подивитися на незвичайного хлопчика — такий він був великий, дужий і на виду грізний. Так і прозвали його Грозою. А коли виріс, то виявилося, що серце він мав м'яке, добре, лагідне і вивести його з рівноваги було майже неможливо.

З ним їхали нерозлучні друзі — вогнисточубий, веснянкуватий Ждан та неговіркий, з білими бровами і такими ж білими віями Велемир.

А хто ж четвертий? Руки його зв'язані за спиною, на плечах — сіра опанчиця, на голові — гостроверхий ковпак з повсті, на ногах — чирики з лошачої шкіри. І таке знайоме темне вилицювате обличчя!

Крек!

Кий аж кинувся наперед, вигукнув:

— Друзі, де ви спіймали сесю птаху? Гроза вайлувато сповз з коня.

— У степу, Кию... Поспішав кудись дуже... А ми з засідки і вискочили назустріч — от він нам прямо в руки і потрапив!

— Ну, й молодці!..

— Відбивався... Ждана поранив...

— Чим?

— Мав зброю — гуннську шаблю і лука...

«Гм,— здивувався Кий,— якщо гунн мав зброю, то одне з двох: або хтось йому дав її, коли він тікав з Родня, або ж він уже встиг добратися до своїх і там дістав... Але якщо він побував у гуннському стані, то як знову опинився тут?.. Невже гунни так близько?.. Чи каган послав його у розвідку?»

А вголос сказав:

— Спасибі вам, друзі, за бранця. І стережіть — дуже він нам потрібний!