Князь Кий

Гроза і Велемир допомогли Крекові злізти з коня. Ніхто не помітив, як у цю мить Чорний Вепр швидко перезирнувся з гунном.

Відразу ж Ракша торкнув волів, і сани, шурхаючи полоззям по гарячій, мов присок, пилюці, зрушили з зісця. Вслід за ними потік натовп людей — чоловіків, жінок, дітей.

Першими в ньому йшли княгиня Іскра і княжич Боривой.

Так мовчазна похоронна процесія перетнула майже весь острів, і Ракша зупинив волів біля підніжжя Світовидової скелі, де посеред чималої галявини лежала купа сухих дров. Тур з найстаршими і найповажнішими родовичами підняв корсту і поставив на них. Волхв Ракша дістав кремінь, кресало, трут і в ногах у небіжчика викресав вогню. Скоро полум'я зміцніло, загоготало, завирувало, почало лизати боки корсти, заповзати в неї.

Боривой, бачачи, як спалахнула на отцеві сорочка, заплакав. А княгиня раптом підняла догори руки і голосно промовила:

— О яшний Світовиде, і ти, могутній Перуне! Ви забираєте від мене мого милого лада князя Добромира... В радощах і в горі прожили ми сдільно все життя і по звичаю й покону племені нашого хочу і в смерті бути разом з ним!.. Тож прошу вас, боги, прийняти і мене разом з князем до себе! Бо жити без нього буде мені важко, гірко й нелюбо! — Потім обняла сина.— Прощай, Боривойчику, мізинчику мій найдорожчий! Знайди сестру Цвітанку — і будьте щасливі й долі милі! А я піду від вас за вітцем нашим, бо йому я зараз потрібніша!..

З цими словами вихопила з-під одягу ножа і вдарила ним себе в серце.

Болісний зойк Боривоя пролунав над сонячним островом.

— Матінко!

Але натовп, що сколихнувся від того крику, мовчав. Хто б же наважився відвести руку жони, коли вона добровільно побажала піти за своїм мужем у царство мертвих? Вона вчинила так, як велить предковічний покон і звичай слов'янських пращурів.

Іскра померла відразу, її поклали поряд з князем просто на багаття.

Вогонь розгорався все дужче. Малинові язики його шугнули вгору й охопили обох покійників з усіх боків. Стало нестерпно жарко. Люди відступили на чималу відстань, але й тут затуляли обличчя руками від вируючого полум'я.

Тільки золотоликий Світовид та суворий Перун зі своєї скелі холодно, мовби чимось незадоволені, дивилися чорними очима і на людей, і на багаття, і на небіжчиків, що лежали в вогні.

Їхня невдоволеність не пройшла повз увагу волхва Ракші.

— Боги вимагають жертви! — гукнув він, потрясаючи сивими патлами.— Князівської жертви!

Князівська жертва не проста. Тут не обійтися кров'ю бичка, ягниці чи свині,— потрібно пролити людську крівцю!

Серця людей наповнилися забобонним жахом і трепетом. Кожному хотілося побачити, як боги приймають людську жертву, але ж невідомо, на кого укаже божий перст.

— Ось винуватець смерті князя Добромира! — вигукнув Ракша і скарлюченим пальцем ткнув Крекові в груди.— Його принесемо в жертву богам! Хай проллється його кров разом з кров'ю князевого бойового коня!

— Хай проллється його кров! — луною відгукнулися родовичі.

— Ведіть його! І коня давайте сюди! І коня сюди!

Гроза і Велемир схопили Крека за руки — потягли до требища. Він закричав, почав опиратися, але його ззаду підштовхнув списом Ясен, а молодший брат Грози Тугий Лук вів позаду на поводі вороного князевого коня. За ними рушив Ракша, потім — старійшина Тур з синами, слідом — враз поблідлий княжич Чорний Вепр, а позаду — всі родовичі. Поспішали, товпилися, кожному хотілося стати ближче, щоб побачити, як проллється жертовна кров.

Перед капишем зупинилися.

На мовчазний знак Ракші підвели коня. Нічого не розуміючи і не підозріваючи, що хвилини його полічені, він спокійно похитував головою і помахував хвостом, відганяючи оводів.

Потім волхв подав знак Грозі й Велемиру — й ті підвели Крека. Волхв вийняв широколезого ножа — пальцем попробував, чи гострий.

Гунн посірів, смертельний жах округлив його вузькі очі, корчами зсудомив ошкіреного рота.

— Чекай, старий! Не вбивай! — раптом заговорив він досить добре мовою словенів, яку легко розуміли поляни.— Ваш бог задовольниться одною жертвою — віддайте йому коня! А мене не чіпайте!

Всі були вкрай здивовані — і Тур, і Кий, і Щек, і Хорив, і Боривой, і, особливо, Чорний Вепр.

— Гунне, ти говориш по-нашому? — вигукнув Ракша.— Чому ж не признавався раніше?

— Не було потреби...

— А тепер?

— А тепер ви хочете мене вбити...

— Ми принесемо тебе в жертву Даждьбогові!

— Це все одно... Я хочу жити! Відпустіть мене! Ваш бог задовольниться конем!

— Нам краще знати, чим задовольниться наш бог, гунне! — розсердився Ракша і підняв ножа над головою.

Але тут Чорний Вепр став перед гунном.

— Не руш, волхве! Полонений належить не вашому родові, а князеві Божедару! Його подарував йому старійшина Тур! — і витягнув меча.

Зчинився шум. Задні хотіли почути й побачити, що діється біля требища, і напирали на передніх, передні потисли і волхва, і Тура, і Крекових охоронців, і жертовного коня. Когось придушили — почувся болісний скрик.

Скориставшись замішанням, Чорний Вепр рубонув мечем по вірьовках, якими було стягнуто руки Крекові.

— Тікай! — крикнув по-гуннськи.— Мчи до Родня! Я наздожену тебе!