Князь Кий

Переконавшись, що всі міцно сплять, а коні мирно хрупають соковиту пашу, Чорний Вепр подав знак гуннові, і вони, відійшовши вбік, прилягли в тіні, під кострубатим стовбуром старої груші.

— Ну, розповідай — кагана Ернака бачив? — спитав тихо княжич.

— Бачив,— відповів Крек.— І все зробив так, як ти наказував,— талісман передав, про твою матір і про тебе розповів...

— Ну й що?

— Каган зрадів, що його сестра жива і що в нього є племінник...

— А про мій намір піддатися гуннам і з їхньою допомогою стати полянським князем казав?

— Аякже!

— Ну, й що відповів на це мій вуйко?

— Обіцяв допомогу і захист.

— А якщо мені не пощастить спекатися брата Радогаста?

— Тоді — князювання у племені уличів... Каганові потрібна там віддана людина.

Чорний Вепр полегшено зітхнув:

— Це добре... Коли ж чекати вуя з військом? Крек здвигнув плечима.

— От цього не знаю... Каган своїх намірів не розкриває нікому.

— Мені, своєму племінникові, міг би й розкрити,— образився княжич.

— Його довіру ще треба заслужити, Чорний Вепре.

— Я заслужу її... Так і передай Ернакові — заслужу! — сказав після роздуму Чорний Вепр.— І хай каган не гається, а йде на Рось! Князь Божедар, мій отець, уже такий старий і хворий, що боги от-от покличуть його до себе... Було б добре, щоб гунни підійшли до Родня ще до його смерті. Тоді мій брат Радогаст не встиг би зібрати під свою руку всю полянську силу... Розумієш?

— Ще б пак!

— У мене тут багато ворогів, та найстрашніші для мене двоє — Радогаст і воєвода молодих русів Кий. Хай допоможе мені вуйко знищити їх, а з іншими я сам розправлюся!

— Передам каганові про це...

— Тоді не гайся... Бери коня — і в путь!.. Жду тебе в першу ніч молодого місяця біля Родня.

— Гаразд,— сказав Крек і вклонився княжичеві в ноги.— Дякую, Чорний Вепре, що вдруге врятував мене від смерті. Повік не забуду цього. Хай береже тебе Тенгріхан!

Він підвівся, розтриножив коня, скочив у сідло і тихо, без шуму зник у сріблясто-синій імлі місячної ночі.

* * *

Родовичі, всі, як один, одягнуті в біле, з кладовища рушили додому, розтягнувшись попід горою купками, мов гуси, що повертаються з пастівника додому.

Тур ішов з волхвом, але Кий притримав його за рукав.

— Отче, відпусти нас з Боривоєм — пошукаємо Цвітанку,— промовив стиха, і в його голосі відчувся глухий, прихований біль.

— Де ж ви будете її шукати? Світ великий...

— Родня вона не минула... Або десь поблизу нього... Більше нікуди Чорному Вепрові її везти... Там і шукатимемо. І5Т

— А якщо потрапите княжичу до рук?

На все воля богів, отче. Але ж я не ликом шитий — сам постараюся обхитрити Чорного Вепра!

Тур з любов'ю глянув на сина. Гарний отрок! Уже, власне, муж! Спокійний, дужий, розумний! Як би радувалася душа Білиці, коли б боги не покликали її до себе! І старому батькові — радість, і молодшим братам та сестрі — опора!..

Однак дати згоду не поспішав.

— А якщо гунни посунуть?.. Я міркував, що ти станеш не тільки на чолі молодшої дружини, а поведеш усю силу руську. Бо мене вже роки гнуть донизу... А що гунни нападуть — чує моє серце. Недарма Крек так швидко об'явився в наших краях!

Кий задумався.

— Я не затримаюсь, отче... У поле ж пошлемо посилену сторожу. А замість себе залишу Щека,— він глянув у сині, трохи примерхлі очі батька.— Він впорається...

— Кого ж ти ще, крім Боривоя, візьмеш з собою?

— Хорива, Братана і Грозу.

— Гадаєш, досить буде? .

— Гадаю, досить... Ми ж ідемо не на відкритий бій, а вивідачами. Чим менше нас, тим краще.

— Гаразд, їдьте... Але якнайшвидше повертайтесь!

— Повернемося, отче.

Повеселілий Кий підійшов до гурту отроків, котрі ждали на нього.

— Ну, що? — кинувся Боривой.

— Їдемо!

— Зараз?

— Який ти швидкий! — усміхнувся Кий і повернувся до отроків.— Друзі, хто хоче піти в поле сторожувати гуннів?

Всі ступили наперед.

— Я!

— Я!

— Я!

Кий підняв руку.

— Ні, так не годиться. Я сам назначу старших... Ясен, Вовчий Хвіст, Ломинога, Велемир! — названі отроки виходили наперед і ставали поряд з Києм.— Ви будете болярами... Кожен з вас візьме по п'ять воїв, коней, зброю, харчів на тиждень — і сьогодні в степ! Побачите гуннів — негайно дайте знати нашим!.. А ти, Щеку, залишишся воєводою замість мене... Отець скаже, що робити... Хорив же, Боривой, Братан і Гроза поїдуть зі мною... Всім вирушати не гаючись!

Другого дня, надвечір, подолавши нелегкий шлях від Кам'яного Острова до Родня, Кий зі своїми супутниками зупинився в густому лісі, біля самого Дніпра. Всі були стомлені й голодні. Підкріпившись сухарями і в'яленою рибою, стриножили коней і пустили в яр пастися, а самі лягли спочивати і відразу поснули.

Опівночі Кий прокинувся, розтермосив Хорива і Боривоя.

— Пора!

Хлопці продерли очі, почали позіхати. Але, згадавши, чого вони тут, враз схопилися на ноги.

— Що робитимемо, Кию?

— Передусім — на Родень! Якщо пощастить спіймати кого-небудь і ми дізнаємося, де Цвітанка, тоді подумаємо, що робити далі!.. Все — коней, харчі, кожушини — залишаємо тут. Гроза та Братан постережуть... З собою візьмемо тільки мечі та вірьовки, щоб зв'язати полоненого, якщо візьмемо, а також ганчірку — заткнути рота.