Читаем Князь Кий полностью

Сиділи так довго, пантруючи за Роднем, і почали вже втрачати надію на те, що побачать молодшого княжича.

Сонце підбивалося все вище і вище, аж поки не спинилося прямо над Дніпром. Його золоті промені стали вже не просто теплими, а по-справжньому гарячими, і коли б не шпаркий вітерець, Стрибогів онук, що вільно шугав понад лісом і лунко шумів у дубовому гіллі, то хлопцям довелося б добре посмажитися. Але він остуджував їхні розгарячілі тіла і летів ген-ген за темні гори Заросся. Першим побачив Чорного Вепра Боривой.

— Ось він! їде! — Отрок показав на дорогу, що звивалася попід лісом.— Та не з Родня, як ми ждали, а, навпаки, до Родкя... Отже...

— Отже, він тільки-но повертається! — скрикнув Кий.— Десь, видно, загаявся, або ми випередили...

— Не поспішає,— додав Хорив.— Бач, як вої його розтягнулися,— притомилися, мабуть... І Цвітанки немає з ними...

Чорний Вепр справді їхав поволі. Кінь опустив голову і ледве переставляв ноги. Та й сам верхівець сонно похитувався в сідлі. А його вої, попустивши поводи, розтягнулися по дорозі на ціле поприще. Всіх розварила нещадна полуднева спека.

— Ну, от, княжичу, ми й знову звиділися,— промовив тихо Кий.— Тепер не згубимо тебе з очей!..

* * *

День минув у тривозі й напруженні. До самого заходу сонця Кий з друзями пильно стежив за Роднем, не обминаючи своєю увагою жодного болярина, воя чи робучича, котрі виходили та виїздили з воріт. Слідкували за кожним, хто викликав підозру, що може бути посланцем Чорного Вепра,— куди простує? Чи не в потаємне місце, де довірені люди тримають під сторожею Цвітанку?

Та як не приглядалися, нічого підозрілого виявити не змогли.

Так минув і ще один день.

Кий впадав у відчай: де дівчина, що з нею, чи жива вона? І ладен був піти на найвідчайдушніший крок. І тільки тверезий розум утримував його від необачного вчинку.

Вранці третього дня вивідачі раптом помітили, що на Родні зчинився якийсь незрозумілий переполох. На подвір'ї забігали люди, почулися крики й голосіння. В різні кінці — на Поросся, за Дніпро, на Ірдинь — помчали кінні гінці. А незабаром почали прибувати піші й кінні загони воїв, котрі ставали табором понад берегом Росі та у полі, де схрещувалися дороги. Там запалали вогнища. Легкий вітрець доніс запах кулешу, що варився в котлах, гул багатьох людських голосів, іржання стриножених коней.

Чорний Вепр за цей час нікуди з Родня не відлучався, хоча кілька разів з'являвся на подвір'ї і навіть одного разу навідався до табору.

Кий губився в здогадах. Що там? Чому така тривога? Для чого збирається військо? Може, Чорний Вепр задумав похід на Кам'яний Острів, щоб помститися русам за образу? Чи надійшла звістка про наближення гуннів?.. І де, нарешті, Цвітанка? Десь у таємній оселі серед лісів? Чи Чорний Вепр уночі доправив її на Родень?

Відповідей на жодне з цих питань не було, і серце Кия все дужче й дужче стискувалося від важкого передчуття. Потрібно було зважитися на рішучий крок, щоб, не роблячи безпідставних припущень, точно дізнатися, що ж відбувається на Родні і де Цвітанка.

Таких рішучих кроків могло бути два: піти кому-небудь на князівське подвір'я або схопити кого-небудь з людей Чорного Вепра і силоміць змусити розповісти про все.

Поки, сидячи на вершині дуба, Кий роздумував, що їм робити, Боривой, забравшись ще вище, озирав далину. Хлопця, як і Кия, гризла нетерплячка. Йому, безперечно, хотілося якнайшвидше визволити сестру. Але, з огляду на молодість, зосередитися тільки на своїх невеселих думках він не міг, а тому вряди-годи, забувши, чого він тут і що потрібно стежити лише за Роднем та прилеглими до нього стежками й дорогами, він іноді поглядав і за Дніпро, і за Рось, і за далеку Ірдинь.

І от в одну з таких хвилин його молоді чіпкі очі запримітили вдалині, за Россю, якусь темну рухому цятку, що спочатку здалася йому степовим вихором. Та згодом, поглянувши вдруге, з подивом відзначив, що то не вихор.

Цятка тепер стала схожа на хмаринку, що росла, темніла і наближалася до Росі.

«Гм, що ж воно таке?» — подумав хлопець.

Він приклав руку до лба, щоб захиститися від сонця, що сліпило очі, і прикипів поглядом до далекого обрію. І тут серце його здригнулося — по степу йшла, здіймаючи куряву, гуннська орда. Саме так вона йшла й на уличів — котилася темним живим клубком, а над нею, відчуваючи поживу, шугало чорне гайвороння,

Боривой мало не звалився з дерева.

— Кию! Гунни! — гукнув так голосно, що Хорив, Братан і Гроза, котрі спочивали під деревом, схопилися на ноги.

Кий з несподіванки аж кинувся:

— Де?

— Ген за Россю!

— Не бачу... Тобі, мабуть, привиділося!

— Ні, не привиділося... Та не туди ти дивишся! Ген у степу, між лісами!

Кий тихо охнув:

— Справді — гунни!.. О великий боже Світовиде!

На дерево вилізли Хорив, Гроза і Братан, сіли на товстій гілляці. Вони теж побачили гуннів. Орда наблизилася настільки, що вже видно було окремих вершників.

— Що робитимемо, друзі? — спитав Кий.

Ніхто йому не відповів. Вражені страшним лихом, що котилося по степу, хлопці мовчали. Врешті Хорив сказав:

— Треба повертатися додому... Ми мусимо попередити рід!

Перейти на страницу:

Похожие книги

О, юность моя!
О, юность моя!

Поэт Илья Сельвинский впервые выступает с крупным автобиографическим произведением. «О, юность моя!» — роман во многом автобиографический, речь в нем идет о событиях, относящихся к первым годам советской власти на юге России.Центральный герой романа — человек со сложным душевным миром, еще не вполне четко представляющий себе свое будущее и будущее своей страны. Его характер только еще складывается, формируется, причем в обстановке далеко не легкой и не простой. Но он — не один. Его окружает молодежь тех лет — молодежь маленького южного городка, бурлящего противоречиями, характерными для тех исторически сложных дней.Роман И. Сельвинского эмоционален, написан рукой настоящего художника, язык его поэтичен и ярок.

Илья Львович Сельвинский

Проза / Историческая проза / Советская классическая проза
Дело Бутиных
Дело Бутиных

Что знаем мы о российских купеческих династиях? Не так уж много. А о купечестве в Сибири? И того меньше. А ведь богатство России прирастало именно Сибирью, ее грандиозными запасами леса, пушнины, золота, серебра…Роман известного сибирского писателя Оскара Хавкина посвящен истории Торгового дома братьев Бутиных, купцов первой гильдии, промышленников и первопроходцев. Директором Торгового дома был младший из братьев, Михаил Бутин, человек разносторонне образованный, уверенный, что «истинная коммерция должна нести человечеству благо и всемерное улучшение человеческих условий». Он заботился о своих рабочих, строил на приисках больницы и школы, наказывал администраторов за грубое обращение с работниками. Конечно, он быстро стал для хищной оравы сибирских купцов и промышленников «бельмом на глазу». Они боялись и ненавидели успешного конкурента и только ждали удобного момента, чтобы разделаться с ним. И дождались!..

Оскар Адольфович Хавкин

Проза / Историческая проза