Князь Кий

Всі мовчки перезирнулися. Ніхто не бачив. Кий відчув, як попід серцем війнуло крижаним холодом. Що з дівчиною? Де вона? Чи не схопив її лісовик та не затягнув у непролазні хащі? Або водяник — у чорторий? Або...

Тут він помітив Чорного Вепра. Княжич стояв, склавши на грудях навхрест руки, в оточенні своїх воїв і весело сміявся. Вої теж реготали. Один з них розповідав щось смішне.

Чорний Вепр! Яким оком дивився він на Цвітанку і як отроковиця боялася його! Чи не його це рук діло — зникнення дівчини?

Підкинутий у вогнище хмиз спалахнув і яскраво осяяв усю галявину. Скориставшись цим, Кий окинув поглядом дівчачі обличчя. Марно! Немає князівни!

— Цвітанко, озовися! Гей! Ге-ей! Цвітанко-о!

Ніхто не озвався. Отже, залишається думати одне — дівчину викрали! Але — хто?

Кий знову пильно глянув на Чорного Вепра. Невже він? І тут раптом помітив, що в гурті княжичевих воїв мовби когось не вистачає, мовби той гурт зменшився, порідшав... Так, їх було десятеро, а зараз... А зараз всього семеро... Отже, трьох воїв немає... Де ж вони? Може, серед парубків?.. Ні, на галявині не видно... Чи не вони з наказу Чорного Вепра схопили князівну і держать десь у таємному місці?

Поволі ця думка переростала в упевненість. А коли Чорний Вепр несподівано кинув на нього через плече швидкий пронизливий погляд і зразу ж відвів очі, всякий сумнів зник. Так, без Чорного Вепра тут не обійшлося, його писок явно в пушку! Що ж робити?

Києві друзі мовчки стояли довкола і з подивом спостерігали, як мінилося обличчя їхнього ватажка.

— Що, Кию? — тривожно спитав Ясен.— Невже ти гадаєш...

— Миттю обшукайте всю галявину і прилеглий ліс! — наказав замість відповіді Кий.

Десятки юнаків розсипалися увсібіч і занишпорили у пошуках князівни. Скоро один по одному почали повертатися назад.

— Немає...

— Ніде не видно...

— Як у воду впала...

Кий усе більше хмурнів. По високому чистому чолу побігли дрібні зморшки. Темно-русі брови насупилися, а в очах заблискотіли холодні лиховісні вогники.

А коли повернулися ні з чим останні дружинники, він сказав:

— Я впевнений — це справа рук Чорного Вепра! Він викрав князівну!

— Що мовиш, Кию! — вигукнув Щек.— Одумайся! Чорний Вепр — княжич, наш гість!

— Ми не пустимо тебе до нього! — виступив наперед

Хорив, держачи за руку свою Малушу.

Інші отроки мовчали, не знаючи, що робити. Ніхто з них не наважувався перечити Києві. Але й зачепити княжича... Що ж тоді буде?

На бік старшого брата несподівано стала сестра.

— А як же Цвітанка? Що ми скажемо князю й княгині?

— Хоч би й не це, то я мав би визволити дівчину, друзі,— сказав Кий.— Я бачу, мої брати пояли собі жон, а сестриця вийшла заміж... Так знайте: і я нині появ собі жону — князівну Цвітанку...

— Ти взяв собі в жони князівну Цвітанку? — вигукнув Щек.— І вона добровільно пішла за тебе?

— Безперечно.

— Тоді ми будь-що маємо відшукати її! Відкопаємо з-під землі!

— Витрусимо душу з Чорного Вепра! — додав Хорив.— Ходімо до нього!

Вся молодша дружина русів на чолі з Києм рушила на протилежний бік галявини, де в оточенні своїх воїв стояв княжич. Багато хто був озброєний мечами або списами.

Кий ішов попереду.

— Чорний Вепре,— сказав він, зупинившись насупроти княжича,— пропала князівна Цвітанка...

— Он як!

— Ми обшукали все довкола — її ніде немає!

— Хтось із парубків умкнув її, напевне...

— Вона моя жона!

— Твоя жона?

— Так, а ти викрав її, яко тать!

— Ти думаєш, що говориш? Князівни, як бачиш, біля мене немає...

— Але біля тебе не вистачає і трьох твоїх воїв!

— Вони десь гуляють з дівчатами.

— Ні, вони схопили князівну і тримають у потайному місці для тебе!

— Це лжа!

— А якщо не лжа, якщо це правда, ти станеш зі мною на двобій?

Чорний Вепр завагався. Якась невиразна тінь промайнула в його блискучих чорних очах.

— Ти погрожуєш мені? Як смієш!

— Смію!

— Я княжич, а ти... Ти, власне, простий воїн... Князівна не могла згодитися на шлюб з тобою!

— Отже, виходить, ти викрав її?

— Я не сказав цього.

Київ голос прозвучав суворо:

— Скажеш! Або ж не зійдеш з цього місця! Клянусь Перуном, я уб'ю тебе!

Чорний Вепр вихопив меч.

— Вої, до мене!

Обидві сторони оголили мечі. Ніхто вже не сумнівався, що в наступну хвилину проллється кров. Над галявиною залягла моторошна тиша.

Та до сутички не дійшло. Раптом крізь гурт занімілих, наляканих хлопців і дівчат, розштовхуючи їх, прорвався розхристаний задиханий княжич Боривой.

— Кию, де сестра?.. Де Цвітанка?.. Князь Добромир... наш отець... помер...

Хлопець уткнувся Києві в груди й голосно заридав.

Звістка була така несподівана, що всіх приголомшила. Кий опустив меча в піхви, погладив розпатлану голову отрока.

— Коли це сталося?

— Щойно... Я зразу кинувся сюди... щоб сказати сестрі... Де вона?

— Її немає...

— Як немає?

— Вона зникла...

— Кию, що ти говориш!.. Не могла вона так просто зникнути!

— Є підозра, що її викрав Чорний Вепр.

— Викрав Чорний Вепр? — у Боривоя зразу просохли сльози.— І вона погодилася?

— Він узяв її силоміць. Викрав, яко тать!..

— А ти?.. Я ж знаю — вона кохала тебе!

— Я визволю її!

— А як же... Завтра ж похорон...