Князь Кий

При цьому він подумав, що на боці гуннів ще й швидкість. Тисячі коней, розігнавшись, своєю вагою легко, мов меч тятиву лука, розітнуть, розірвуть тонку лаву полян...

Всі ці думки промайнули в його голові блискавично і зразу зникли. Потрібно було вступати в бій — гунни ось-ось будуть тут!

* * *

Радогаст поправив на лівій руці шкіряну рукавичку, дістав стрілу. Те ж саме зробили вої третього і четвертого ряду.

— Стріляйте!

Свиснули стріли, пронизали синє повітря і, мов рій бджіл, вп'ялися у вістря гуннського клину. Схитнулися і випали з сідел передні вершники, зашпортнулося і полетіло додолу разом з їздцями кілька коней.

Та орди це не спинило. Вона, мовби нічого й не сталося, мчала далі, копитами коней шматуючи і перетворюючи на криваве місиво тіла тих, що впали на землю.

Стріли летіли безперервно, вражали все нових і нових ворогів. Але так само невпинно накочувалася орда.

Кий стояв поруч з Радогастом, стріляв разом зі всіма, а коли побачив, що гунни вже зовсім близько, підняв і затиснув у руці списа. Вістря гуннського клина ось-ось мало врізатися в полянське військо... І в цю мить несподівано впав воєвода Радогаст. Упав ниць — головою до гуннів.

Кий скрикнув і нахилився над ним. Стріла вп'ялася Радогастові в спину і, пронизавши тіло наскрізь, вийшла з грудей. Відламавши оперення і витягнувши з рани стрілу з наконечником, Кий оглянувся. Хто стріляв? Звідки?

Позаду завертала коней, лаштуючись до втечі, молодша князівська дружина. Чорний Вепр, з луком у лівій руці, теж повертав коня.

— Прокляття! — вигукнув Кий.— Куди ви?

Та в цю мить подав голос Радогаст. З рота в нього вибігла цівочка крові, він розплющив очі.

— То моя смерть? — спитав він, поглядом показуючи на закривавлену стрілу в Києвих руках.

Кий ствердно кивнув головою:

— Так, тебе поранено.

— Покажи!

Кий підніс стрілу до туманіючих очей воєводи. Той тихо промовив:

— Не гуннська... Наша!.. Обітри наконечник!

Кий витер залізний наконечник об сорочку і подав Радогастові. Воєвода прикипів до нього поглядом, і його обличчя раптом спотворилося від гніву.

— О боги! Це ж стріла Чорного Вепра!

— Чорного Вепра? — скрикнув Кий.— Не може бути! Ти впевнений?

Страшенний гуркіт заглушив його слова. Кий підняв голову. Гуннський клин врізався на всьому скаку в полянський стрій. Затріщали під кінськими копитами полянські щити, жахно закричали вої, засвистіли списи, задзвякали мечі й шаблі.

Кроків за сотню від того місця, де лежав поранений воєвода, гунни прорвали полянські лави, і заходячи з обох боків їм у тил, розпочали січу.

Чорний Вепр зі своєю дружиною тікав до Родня.

Радогаст, здається, не чув усього цього — ні гуркоту, ні криків, ні кінського іржання, ні посвисту стріл. Він, видно, розумів, що вмирає, але страшне відкриття додало йому сил, і він міцно стиснув Києві руку.

— Я впевнений у цьому! — сказав він виразно.— Якщо сумніваєшся, витягни з мого тула стрілу і порівняй наконечники... Вони однакові... їх робив нам один зброяр, коваль М'якота...

Кий швидко висмикнув з воєводиного тула стрілу і порівняв наконечники. Однакові! Обидва плоскі, трикутні, з загостреними вусиками... Ясно — їх робила одна рука!.. Отже, стріляв у Радогаста Чорний Вепр!..

— Ну, що?

— Однакові,— відповів Кий.

— Прокляття!.. Як він ненавидів мене!.. І таки підстеріг нарешті! — проказав з натугою Радогаст.— Я відчуваю, як холонуть мої руки й ноги... Дух смерті вже витає наді мною!.. О боги!..

Йому стало важко говорити. З рота пішла кров. Кий нагнувся над ним, але його слабкий голос губився в клекоті бою, що поволі наближався до них.

— Мужайся, княжичу! Може, це ще не смерть твоя! — Києві хотілося хоч одним словом втішити пораненого, хоча він сам не вірив у те, що казав.

Радогаст важко підняв повіки, довго вдивлявся в Кия туманіючими очима. Потім слабко стиснув йому руку.

— О-о!.. Сонце зайшло... Темно стало... Пометися за мене... Поляни... Поляни гинуть... Я знаю...

Він раптом здригнувся, випростався і перестав дихати. Вражений цією незвичайною смертю, Кий якусь хвильку ще дивився на його посуворіле непорушне обличчя. Потім підвівся, оглянувся — і вжахнувся: все поле бою було за гуннами. Вони розітнули полянський стрій навпіл і двома крилами почали оточувати їх, безжалісно побиваючи бойовими палицями, січучи шаблями, топчучи кіньми... А молодша дружина Чорного Вепра, замість того, щоб ввігнатися в прорив і відтиснути гуннів, одійшла назад, зупинилася на пагорбі і спостерігала звіддалік за побоїщем.

«Чорний Вепре! Гнів Перуна на твою голову! Якщо залишуся живий, я помщуся тобі — і за Радогаста, і за родовичів, що тут безславно гинуть!» — подумав Кий і, схопивши списа, кинувся в кривавий вир, у саму гущу бою.

Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, що поляни підупали духом, що їм уже не вистояти супроти незліченних вершників Ерн'ака. Потрібно рятувати тих, кого ще можна врятувати.

І він щосили гукнув:

— Поляни! Не дозволяйте себе оточувати! Відходьте до лісу — він сховає нас і захистить від ворожої кінноти!