Князь Кий

— Креку! Ти? — Чорний Вепр упізнав гунча і невимовно зрадів.

— Це я, княжичу,— відповів той.— Мені приємно бачити тебе живого і неушкодженого!

— Мені тебе також.

— Великий каган Ернак жде тебе, княжичу.

— Він тут?

— На знак покірності і вірності ти підійдеш до нього і поцілуєш його чобіт...

— Але ж я не раб! — вигукнув Чорний Вепр, спалахнувши.— Невже мій вуйко так принизить мене?

— Цим засвідчиш свою відданість і станеш князем!.. А поцілувати великому каганові чобіт — то висока честь! Не кожен може удостоїтися її! — Крек щиро здивувався, що полянський княжич надає значення такій дрібниці.— їдьмо!

Чорний Вепр нахмурився. Він ніколи нікому не цілував чобіт, навіть князеві, отцеві своєму. Як же цілуватиме вуйкові?

Та в наступну хвилину погляд його упав на нерухомі тіла полянських воїв, що, як білі снопи, лежали на зеленому полі — і він мовчки торкнув коня. Зрозумів — цілуватиме чоботи не вуйкові, а грізному і нещадному переможцеві. До того ж цілуватиме не задарма, а за червоне князівське корзно!

Вони їхали мовчки, і гуннські вої розступалися перед ними. Нарешті Крек зупинився і, миттю сплигнувши з коня, схилився в низькому поклоні перед старим одутлим вершником у багатому ромейському одязі.

— Великий кагане, я привів твого сестринця, полянського княжича Чорного Вепра...

— Бачу,— сказав каган, пильно вдивляючись вицвілими брунатними очицями в полянського княжича.

Був він середній на зріст, огрядний, з широким темнуватим лицем і золотою сережкою в лівому вусі. Золотом і самоцвітами ряхтіла каганська шабля і збруя каганського коня.

В срібних стременах жовтіли припалі порохом м'якї, розшиті сріблом чоботи.

Чорний Вепр якусь хвилину розглядав свого вуйка, потім спішився і, підійшовши ближче, припав до чобота, що пахнув кінським потом і дорожньою пилюкою.

— Великий кагане... Вуйку... Я...— почав хрипко.

— Знаю,— перебив його Ернак і поклав важку руку племінникові на голову.— Я радий, що у моєї сестри такий гарний і достойний син. Вона жива?

— Ти побачиш її сьогодні або завтра, кагане.

— Гаразд... Що ж ти скажеш мені, княжичу?

— Мій великий повелителю,— звів угору очі Чорний Вепр,— вітаю тебе з перемогою на полянській землі. І твій і мій ворог воєвода Радогаст загинув. А плем'я полянське визнає тебе верховним повелителем...

— Хто ж буде його князем? — хитро примружився каган.

— Кого ти захочеш, той і стане князем,— скромно відповів Чорний Вепр.

— Мудро сказав,— похвалив його Ернак.— Відразу видно, що в твоїх жилах тече кров великого Аттіли! Будеш полянським князем — і хай береже тебе Тенгріхан!

Чорний Вепр схилив у покорі голову.

— Дякую, вуйку... Я вірно служитиму тобі. Можеш не сумніватися у моїй відданості!

— Гаразд. Чого ще бажаєш? Чорний Вепр глянув йому прямо в вічі.

— Бажаю, кагане, щоб ти допоміг приборкати роди, які не покоряться мені...

— Приборкаємо.

— Прошу, щоб твої люди не чіпали Родня. Там моя мати... І там буде моя дружина...

— Моєї сестри ніхто й пальцем не зачепить! Твоїх воїв теж...

— Дякую... А ще бажаю, щоб ти віддав мені полянських воїв — поранених і тих, що потрапили в бран! Я сам подивлюся, кого взяти до війська, а кого покарати за спротив тобі!

— Гаразд.

— І ще одне...

— Чи не забагато, сестринцю? — незадоволено буркнув каган.

— Останнє прохання... Помер мій отець, князь Божедар...

— Я вже знаю про це.

— Дозволь завтра поховати його за звичаєм предків... А заодно — і брата мого, воєводу Радогаста...

— Дозволяю... А тепер послухай, що скажу я... Післязавтра будь готовий з дружиною вирушити в путь. Подивимося твою землю і, якщо буде потреба, примучимо непокірні роди... Завтра — поховаєш отця і брата... А сьогодні з матінкою прибудеш до мене в стан — хочу побачитися з сестрою... А щоб ти нічого не забув і робив так, як я хочу, залишаю тобі Крека з сотнею воїнів,— каган суворо глянув на Чорного Вепра.— Всі вони мають бути ситі, зодягнуті! За їхню безпеку... Сам розумієш — відповідаєш головою!

Чорного Вепра останні слова Ернака зачепили за живе, але він промовчав і низько вклонився.

Така покірність, видно, сподобалась каганові, бо він ще раз поклав руку на голову полянському князеві, виявивши цим свою прихильність до нього, і сказав:

— А тепер поїдемо по полю — подивимося, що накоїв твій нерозумний брат... Будеш при мені!

Ернак торкнув коня і повернув до бойовища. Чорний Вепр скочив у сідло — поїхав за ним у гурті гуннських вельмож, що супроводили кагана. Позаду прилаштувався Крек.

Їхали поволі.

Через усе поле, від лісу до лісу, густо лежали полянські вої — убиті й поранені. Г'унни здирали з них одяг, забирали зброю, тих поранених, що не подавали надії на одужання, тут же добивали.

Побачивши кагана, вони вклякали в шанобливому поклоні.

— То де загинув твій брат? — спитав Ернак, повернувши до Чорного Вепра своє кругле темне обличчя.

Чорний Вепр показав на невисокий горб неподалік дороги.

— Він стояв там...

— Дивися уважно! Хочу побачити його!

Чорному Вепрові й самому хотілося побачити Радогаста. Мертвого! Щоб заспокоїти серце, в якому ворушився черв'ячок сумніву,— а раптом влучив погано і Ргдогаст живий? Як він гляне йому в вічі?