Князь Кий

І Хорив ні на мить не засумнівався в тому, що дівчина накладе на себе руки, бо біля Вовчого яру бачив, як вона стрибнула в Дніпро на вірну смерть.

— Ми маємо зброю — будемо відбиватися! — скрикнув запальний Боривой, затискуючи в руці списа.

Та Хорив розумів, що від десятка нападників їм не відбитися.

В найкращому випадку пощастить знищити чи поранити кількох із них.

Що ж робити?

Він з тугою поглядав то на широку сріблясту гладінь ріки, то на ворожий загін, що швидко наближався. Залишився єдиний для них вихід — перепливати Дніпро. Але чи витримають стомлені коні? Чи зуміє Цвітанка з допомогою свого огиря подолати цю безмежну водяну просторінь, яка не кожному воїнові під силу?

Ех, коли б човен! Та човна ніде не видно, а переслідувачі вже зовсім близько.

І тоді Хорив зважився — що буде, те й буде!

— Вперед, друзі мої! Єдиний у нас шлях — на той бік! Хай допоможуть нам Світовид і Водяник! — вигукнув голосно і нахилився до Цвітанки: — Тримайся міцно коневі за гриву — він винесе! А я буду поруч з тобою — допоможу! І не бійся!.. Ну, попливли! У воду! Швидше!

Вони кинулися на глибину — і течія вмить підхопила їх, понесла на бистрінь.

У ту ж мить на берег примчали переслідувачі. Передній, старший, випнув наперед дзьобатого носа, обабіч якого сиділи круглі жовті очиська, підвівся на стременах, закричав:

— Куди ви, шалені! Потопитеся! Повертайте назад! Не бійтеся нас — ми ж поляни, свої люди!.. Ай, дурні! — і раптом благаючим голосом звернувся до Цвітанки: — Княгине, вертайся! Не бійся мене — я Сова, болярин князя Чорного Вепра! Я захищатиму тебе і твоїх супутників, як самого себе! Я допроваджу тебе до князя!

Бачачи, що втікачі не звертають на його слова ніякої уваги, а пливуть далі, Сова вилаявся і спрямував коня в ріку.

— За мною, хлопці!

Хлопці завагалися. Великий Перуне, але ж то вірна смерть! Болярин, мабуть, з глузду з'їхав! Та Сова гримнув люто:

— За мною! Хто хоче носити голову на плечах — вперед!

Ті нехотя рушили і в'їхали у воду. А тут усі змушені були зупинитися і виждати, поки коні не нап'ються, і лише після того пустилися вплав навздогін за втікачами.

Хорив оглянувся і полегшено зітхнув: здається, погоня трохи відстала. Тепер би тільки добратися до берега! Цвітанка міцно тримається за гриву свого Буланого, а Боривой пливе теж упевнено, спокійно. Здається, все йде як слід... А що течія дуже зносить, то не біда — аби лиш до того берега!

Важко було на середині ріки. Стомлені коні вибилися із сил і з великими труднощами долали бистрінь. Хорив із жахом поглядав на Цвітанку і Боривоя, потерпав за них: Цвітанка зовсім не вміла плавати, а її брат тримався на воді не зовсім упевнено. Досить коням потонути, як і вони підуть за ними.

Та їм пощастило: натрапили на підводну піщану косу, яка простягалася майже на третину русла. І хоча вода досягала коням до загривків, під копитами у них уже було тверде дно.

Хорив з радістю простягнув до неба мокрі руки:

— Дякую, Світовиде, що порятував нас! Дякую, Водянику, що не затягнув у свої холодні вертепища! Тепер ми врятовані! — і звернувся до супутників: — Швидше, Цвітанко! Швидше, Боривою!

Переслідувачі теж уже ступили на піщану косу. Тепер усе залежало від витривалості коней. У кого вони свіжіші? Хорив підганяв:

— Но-о! Виручайте, голубчики! Ось і берег недалеко!

Він сподівався, поки нападники у воді, зустріти їх стрілами. Та не встигли вони добратися до берега, як гостро цьвохнула стріла,— то стрілив Сова,— і влучила в шию Цвітанчиному коневі. Кінь болісно заіржав, забився, заборсався, а потім зник під водою. Над ним поволі розходилася бура пляма крові.

Хорив підхопив дівчину.

— Тримайся за сідло!

Стало ясно: Сова поклав за мету перебити їхніх коней, а потім без зайвих труднощів захопити втікачів у полон. Але ж берег близько, зовсім близько. І стає все мілкіше: то води було по шию, потім — по пояс, тепер — по коліна. Вони вже не йдуть, а біжать. Ось-ось тверда земля!..

Але й Сова поспішає. На ходу дістає з тула стрілу, накладає на лука тятиву... Цвітанка оглядається — скрикує, в розпачі затуляє обличчя руками.

Та тут, зовсім несподівано для всіх — і для втікачів, і для їхніх ворогів,— сколихнулися прибережні кущі, і звідти шугонуло кілька стріл. Одна з них влучила Сові в груди. Він глухо скрикнув — і шубовснув у воду. Залишившись без ватажка, вої зупинилися і, стоячи по пояс у воді, злякано дивилися на густу зелень заростів — чи ще не вилетять звідти смертоносні стріли?

Стріли не вилетіли. А кущі знову сколихнулися — і з них, з луками напоготові, виступив чималий загін полянських воїв на чолі з Грозою.

— Гей, ви, мерзенні пси Чорного Вепра! — гукнув Гроза громовим голосом.— Забирайтеся геть звідси! Повертайте назад, якщо не хочете піти вслід за своїм ватагом! Ну!

Ті ошелешено витріщилися на незнайомців, оглянулися на громаддя води, що відділяло їх від протилежного берега, щось пошепталися між собою, і один безпорадно пробелькотав:

— Але ж це йти на вірну загибель — перепливати вдруге, без передишки, Дніпро! Ми всі потопимося!