Князь Кий

Поставили її на самому шпилі Києвої гори. Звідси було видно і Поділ, і Дніпро, і далеку Десну, що голубіла в імлі. А до Хоривового та Щекового дворищ — рукою подати.

Неподалік, на другому шпилі, волхв Ракша зі своїм родом зробив капище — святилище племені. На стовбурі старого гіллястого дуба прикріпив Світовида, привезеного з Росі, і він круглими золотими очима дивився з-під конопляного чуба в той бік, де вранці сходило сонце. До другого дуба прив'язав ідолище грізного бога грому Перуна — з чорними очима, сріблястими вусами і вогненною блискавицею в правій руці. А обабіч них порозвішував ідолів інших богів племені — Велеса і Мокоша, Берегині і Купайла, Водяника і Лісовика... Перед капищем, посередині зеленої галявини, що прилягала до урвища, з округлих валунів вимурував требище, побіля якого вдень і вночі горів священний вогонь.

Кий у своїй хатині бував рідко. Весь час, від зорі до зорі, гасав по ближніх І дальніх родах — збирав військо. І збирав успішно: всі, хто міг держати списа в руці, на перший поклик приходили зі зброєю і припасами. З Ірпеня Братан привів цілий полк ірпичів і став табором біля свого роду, Кінь прибув з трьома тисячами стугничів, а Щек кожного дня переправляв перевозом і рибальськими човнами воїв із-за Дніпра. Поляни наполегливо готувалися до рішучого бою з гуннами.

Одного дня, в післяобідню пору, в гирло Почайни зайшла така кількість човнів з військовим людом, що здавалося, вода закипіла і вийшла з берегів. То прибули зі своїми ратями князі деревлянський та сіверянський.

Коли Києві сказали про це, він вбрався у свій кращий одяг, причепив до бока меча, через плече кинув червоне корзно і в супроводі Щека та кількох боляр швидко спустився на Поділ, узяв з собою стрия Межамира і попростував до причалу.

Обидва князі вже зійшли на берег і, стоячи на пригірку, дивилися, як вої швидко ставлять для них похідні намети, розпалюють вогнища і ладнають великі казани, щоб наварити для всього війська кулешу.

Кий віддав чолом: спочатку старшому з них — сивобородому сіверянському князю Гордомислу, а потім деревлянському — Ходоті.

Гордомисл був поважний міцний дідуган. Довге сиве волосся, перев'язане червоною стьожкою, вільно спадало йому на широкі плечі. Глибокі різкі зморшки покреслили його чоло, літа трохи пригнули колись високий стрункий стан, а ворожий спис залишив на лівій щоці глибокий шрам. Та погляд мав бистрий, гострий і владний.

Князь Ходота досягнув, мабуть, заледве двадцяти п'яти літ, а невисокий зріст, ясно-голубі веселі очі та юнацький безтурботний усміх робили його ще молодшим, майже ровесником Кия.

Князі повагом ступили назустріч Києві.

— Вітаю вас, князі, на полянській землі,— обняв їх Кий. І щиросердно дякую, що відгукнулися на наш заклик...

— Ще б не відгукнулися!.. Та, подолавши вас, гунни напали б і на нас! — відповів Гордомисл.— А якщо вдаримо гуртом, то, може, погромимо їх і відкинемо у степ...

— Я не сумніваюся в цьому! — сказав Ходота і поклав руку на меча.— Щоб наша об'єднана сила та не перемогла Аттілових недобитків!

— Е-е, князю, не хвались дуже, ідучи на рать,— перебив його, хитро мружачись, Гордомисл.— А хвались...

Усі весело засміялися на цю старовинну приказку, а найбільше сміявся Ходота, і цей жарт старого князя умить зняв з усіх деяку напруженість, що відчувалася в перші хвилини зустрічі. Особливо полегшено відчув себе Кий, якому вперше випало приймати таких високих гостей. Він розпитав князів, як вони добралися, як їхнє здоров'я та чого потребують їхні вої, а одержавши відповідь, що в них усе гаразд і всі нічого не потребують, крім відпочинку, сказав:

— Тоді хай ваші боляри тут порядкують, а ми піднімемося до мене на гору і там за вечерею потолкуємо трохи про те, що сталося з полянами та що робити нам далі...

Князі не перечили.

За годину чи дві на Кисвій горі, у тіні старого дуба, Межамирові родовички поставили ууту. Князі та найближчі їхні боляри сіли кружка на простелені ліжники, і Кий наповнив холодною золотистою ситою білі липові ковші.

— За ваш приїзд, найближчі наші сусіди, за ваше здоров'я і здоров'я ваших воїв!

— І за твоє здоров'я, князю,— підняв угору свій ківш князь Гордомисл.— Я радий спізнатися сьогодні з тобою!

— Я теж,— докинув свого слова князь Ходота.

— Дякую,— і Кий першим приклав до рота дерев'яний ківшик, а випивши і закусивши, додав: — А тепер, поки веселіє не затуманило нам розуму, давайте вирішимо, хто з нас очолить військо. Бо три голови добрі лише для ради, а для полку потрібна одна!

Князі перестали жувати. Задумались.

І тоді Кий на правах господаря знову промовив:

— Може, найстарший?

Гордомисл пильно подивився на молодих князів, що обидва могли б зійти йому за синів, розгладив сиву бороду, а потім повагом, розважливо відповів:

— Дякую за добре слово, князю... Та, гадаю, мусимо зробити інакше...

— Як?