Князь Кий

— Коли б ми були на моїй землі, я не перечив би. Бо там я був би князем не лише над військом, а й над усім людом, над усім плем'ям. Там мені всі підкорялися б, там я знаю всі стежки-доріжки, всі горби і долини. А тут, на полянській землі, ти, князю, маєш вести нас! Твого війська найбільше, ти знаєш свою землю, ти вже бився з гуннами — і успішно. Кому ж, як не тобі, очолити наш похід? — і повернувся до Ходоти: — Як, князю?

— Я теж так думаю,— відповів той. Кий трохи почервонів.

— Молодий я, молодший за вас...

Та Ходота перебив його:

— Молодий, та бувалий! А я хіба старий?.. Не відмовляйся, Кию! Князь Гордомисл розумно розсудив. На твоїй землі — і кермо влади в твої руки! А ми допоможемо...

— Ну, що ж — хай буде так,— погодився Кий і знову наповнив корці ситою.— Тоді послухайте, як я мислю наш похід...

— Слухаємо, князю.

— Передусім треба знищити Родень і Чорного Вепра. А туди найзручніше добиратися по Дніпру... Я не маю такої кількості човнів, щоб посадити все своє військо, тому частину, на конях, пошлю суходолом...

— Думаю, що ми з князем Xодотою зможемо посадити на кожен свій човен по кілька твоїх воїв, Кию,— сказав Гордомисл.— А для решти збери всі човни, які тільки знайдеш поблизу на Дніпрі та Почайні. Краще нам триматися разом і не розділяти війська, а суходолом послати лише летючий кінний загін, щоб вивідав, де ворог...

— Дякую, князю. Так, безперечно, буде найкраще. Я відразу ж пошлю своїх людей збирати і лагодити човни... А ти, Щеку,— звернувся він до брата,— очолиш кінний загін...

— Гаразд, князю,— тріпнув кучерями Щек.— Скільки взяти?

— Думаю, сотні дві або три досить,— і повернувся до стрия Межамира:— А ти, стрию, йди на Поділ і зі своїм родом приготуй лодії і човни. І не забудь про припаси для війська...

— Зроблю, синовцю,— підвівся Межамир.— Будуть і човни, і припаси...— Не турбуйся!

Порішивши з цими невідкладними ділами, князі знову взялися до учти. І ще довго їхні повеселілі голоси лунали на високій Києвій горі.

* * *

Опівночі в хижу зайшов Тугий Лук, що оберігав сон князя, і затермосив Кия за плечі. Той кинувся:

— Що? Ранок уже?

— Ні, прибув Ясен.

— Прибув Ясен? — з Кия сон мов рукою зняло.— Клич його сюди! Та швидше! І вогню принеси!

Він схопився з постелі, навпомацки застебнув комір сорочки. В грудях схвильовано забухало серце. Що ж його жде зараз — радість чи горе? Яку вістку почує — жива Цвітанка, живі хлопці чи їх немає і ні на що навіть сподіватися?

До хижі в супроводі Тугого Лука, що ніс у руці смолоскип, ступив Ясен. Був він страшенно стомлений і ледве тримався на ногах.

— Ну, що, друже? схопив його за плечі Кий.— Де Цвітанка? Де хлопці?

— Не знайшов я їх, князю...

У Кия опустилися руки, а з грудей вирвався болісний вигук:

— О боги!

— Але кажуть — вони живі й здорові,— поспішив заспокоїти його Ясен.— Не горюй, князю!..

— Живі й здорові? Звідки дізнався?

— Від Малка... Пам'ятаєш — був такий отрок у Чорного Вепра?

— Як не пам'ятати!

— Ми випадково натрапили на нього в лісі, коли він конав на мурашнику, і врятували від мученицької смерті,— і Ясен розповів усе, що почув від отрока: про втечу Цвітанки, про погоню за нею, про те, як Хорив і Боривой відбили дівчину.

— Де ж вони зараз?

— Одним богам це відомо.

— Чому ж не знайшов їхніх слідів? Чому не шукав, а прибув до мене з порожніми руками?

Ясен винувато усміхнувся.

— Я прибув не з порожніми руками...

— Що ж ти привіз?

— Вість... Вона змусила мене гнати без передиху день і ніч і потривожити твій сон...

— Що ж це за вість?

— Чорний Вепр і Ернак замислили добратися до нас аж сюди... Зненацька напасти — і погромити!

— Ось як!.. Звідки такі відомості?

— Від Малка.

— А не хитрість це Чорного Вепра?

— Ні, поглянь на отрока — сам пересвідчишся, що він не бреше,— і Ясен гукнув у двері:— Введіть хлопця!

Два молоді вої ввели попідруки третього, стали посеред хижі. Кий узяв смолоскипа — посвітив собі. І вжахнувся: замість молодого вродливого юнака, яким пам'ятав отрока, побачив страшне, розпухле обличчя, до крові покусане комахами. Крізь вузенькі щілинки очей текли сльози, із виразок сочилася сукровиця.

— Посадіть його на лаву!

Вої посадили Малка на Києве ліжко, заслане кожухом, і він важко сперся спиною на смолисту соснову стіну.

— Ти справді Малк?

— Так,— ледь чутно прошепотів хлопець.

— Що тобі відомо про похід Ернака і Чорного Вепра на мене?

— Остерігайся, Кию... Вони змовилися найближчим часом знищити тебе і весь твій рід!

— Я це вже чув.

— Але ти, мабуть, не знаєш, що Чорний Вепр ждатиме Ернака день, два або й три біля витоку Росави... В Холодній долині вони мають з'єднатися і разом вирушати на тебе...

Це була новина надзвичайна, і Кий відразу зрозумів її значення для наступного походу. Однак все ще в глибині серця ворушився сумнів. А якщо Малк підісланий Чорним Вепром? Чи це не пастка?

Тому спитав:

— Звідки тобі відомо це?

— Від Крека, котрий не таївся, розповідаючи Чорному Вепрові... А той теж не боявся, що я чув, бо вже на той час прирік мене до страти...

— Скільки у Чорного Вепра війська?

— Тисяч п'ять або шість... Наших зовсім мало... А то все гунни, яких прислав йому Ернак...