Князь Кий

На якийсь час усі завмерли і довго не могли вийти з заціпеніння. Приголомшений волхв хотів щось сказати, але тільки зіпав волохатим ротом. Нарешті оговтався і в страшному збудженні, потрясаючи корчуватими руками, накинувся на Чорного Вепра.

— О боги, яке блюзнірство!.. Княжичу, ти зневажив Світовида, ти образив Перуна, ти відібрав у них требу! Цим накликав гнів богів на себе і на все наше плем'я! Небесні кари впадуть на наші голови — і не буде нам пощади! Коли б ти не був сином князя, ми, замість гунна, якому ти допоміг утекти, принесли б тебе в жертву богам! А так — іди від нас! І хай боги осудять тебе, яко святотатця, за вчинений злочин!

Всі мовчали, вражені і тим, що сталося, і тим, що сказав щойно волхв. Чорний Вепр зблід, до крові закусивши губу. Проклятий дідуган! Його варто було б провчити за такі слова! Але не зараз! Не час! Варто почекати, а вже потім, коли матиме владу над плем'ям, розправитися і з чаклуном, і з Києм, і з усім родом русів!

Він утягнув голову в плечі і, махнувши своїм воям рукою, швидко пішов униз, до лугу, де один з воїв стеріг коней. Всі розступилися перед ним, проводячи важкими, лиховісними поглядами.

* * *

Похорон затягнувся до самого вечора. В жертву богам зарізали дві ягниці з отари старійшини, і їхньою кров'ю оросили сухе каміння требища.

Потім жінки принесли брашно — хліб, смажене м'ясо, кисіль і ситу — і дорослі, відіславши зі старими жінками дітей додому, сіли до поминальної учти.

Коли стемніло, запалили вогонь. Полум'я осявало бородаті обличчя старих, веселі, захмелілі від сити очі отроків і жінок. Хоча Добромир і був князем, але князем чужим, і ніхто за ним особливо не тужив. Тому велися жваві розмови про купальську ніч, про княжича Чорного Вепра, про гуннів, а молодь жартувала і навіть потихеньку затягувала далеко не сумних пісень.

Тільки Києві та Боривоєві було не до веселощів. Княжич почервонілими від сліз очима дивився на пригасле вогнище, де лежали перепалені кістки його батьків, і кусок не ліз йому до горла. А Кий думав про Цвітанку. Де вона? Куди запроторив її Чорний Вепр? Як визволити дівчину?

Побачивши на очах у хлопця сльози, Кий обняв його за плечі, пригорнув до себе, прошепотів:

— Не плач! Ти ж княжич, муж, воїн! А мужеві не личить плакати!..

Боривой уткнувся старшому другові обличчям у груди і заридав ще дужче. Потім перегодя затих і довго так сидів, зігрітий теплими руками Кия, прислухаючись, як гучно й розмірено стукає в нього серце.

Опівночі зійшов місяць — осяяв усе довкола. З Росі повіяло нічною прохолодою, дихнуло вологим туманом і запахом водоростей.

Але ніхто з родовичів не рушив додому. Всі ждали сходу сонця.

Коли за лісом зарожевів край неба і на тисячі ладів заспівали, затьохкали пташки, волхв звелів подати корчагу — великий череп'яний глечик. З ним попростував до попелища, де вже згасла остання іскра. Обережно ступив у нього, взяв череп князя Добромира. Білий, перепалений, він захрускотів, зашурхотів — і розпався в його руках на дрібні скалки.

Волхв висипав їх у корчагу. Потім простягнув руку по череп княгині…

Так він визбирав усі кістки небіжчиків — наповнив ними посудину майже по вінця і, підкликавши до себе Хорива і Ясена, звелів нести до кладовища.

Хлопці повернули на лівий берег Росі. Мовчазні родовичі рушили за ними слідом.

Кладовище було розташоване на похилому горбі між двома ярами. Тут уже темніла свіжа неглибока яма. Біля неї сиділо кілька дідів з дерев'яними заступами.

Волхв забрав від хлопців корчагу — опустив у яму. Потім кинув на неї жменю землі. За ним підійшов Тур — зробив те ж саме. А тоді у мовчанні рушив увесь рід — чоловіки, жінки, старі й молоді. Кожен нахилявся — кидав пригорщу глини, примовляв:

— Хай буде вам, князю й княгине, легкою наша полянська земля!

Коли перейшли всі, чоловіки взялися за лопати, і над могилою незабаром виріс свіжий округлий горб.

ПЕРЕД ГРОЗОЮ

До півночі загін Чорного Вепра, наздогнавши Крека, швидко мчав на схід ледь помітною доріжкою, що звивалася по горбистому Пороссю. Позаду залишилися лісові хащі, звідки долітали тривожні крики нічних птахів, невеликі селища в глибоких балках, вузькі ниви побіля них, засіяні достигаючим житом. Врешті всі стомилися — і коні, й люди. Зморював сон.

Тоді княжич вибрав затишну місцину на узліссі і наказав стриножити коней.

Багаття не розкладали. Було тепло. З безхмарного неба світив сріблястий місяць, зі степу подихав легкий, настояний на запахові полину, чебрецю та ромашки вітрець, і стомлені вої, попадавши на траву, миттю поринули в глибокий молодечий сон.

Не спало двоє — Чорний Вепр і Крек.

Переконавшись, що всі міцно сплять, а коні мирно хрупають соковиту пашу, Чорний Вепр подав знак гуннові, і вони, відійшовши вбік, прилягли в тіні, під кострубатим стовбуром старої груші.

— Ну, розповідай — кагана Ернака бачив? — спитав тихо княжич.

— Бачив, — відповів Крек. — І все зробив так, як ти наказував, — талісман передав, про твою матір і про тебе розповів…

— Ну й що?

— Каган зрадів, що його сестра жива і що в нього є племінник…