Князь Кий

— А про мій намір піддатися гуннам і з їхньою допомогою стати полянським князем казав?

— Аякже!

— Ну, й що відповів на це мій вуйко?

— Обіцяв допомогу і захист.

— А якщо мені не пощастить спекатися брата Радогаста?

— Тоді — князювання у племені уличів… Каганові потрібна там віддана людина.

Чорний Вепр полегшено зітхнув:

— Це добре… Коли ж чекати вуя з військом? Крек здвигнув плечима.

— От цього не знаю… Каган своїх намірів не розкриває нікому.

— Мені, своєму племінникові, міг би й розкрити, — образився княжич.

— Його довіру ще треба заслужити, Чорний Вепре.

— Я заслужу її… Так і передай Ернакові — заслужу! — сказав після роздуму Чорний Вепр. — І хай каган не гається, а йде на Рось! Князь Божедар, мій отець, уже такий старий і хворий, що боги от-от покличуть його до себе… Було б добре, щоб гунни підійшли до Родня ще до його смерті. Тоді мій брат Радогаст не встиг би зібрати під свою руку всю полянську силу… Розумієш?

— Ще б пак!

— У мене тут багато ворогів, та найстрашніші для мене двоє — Радогаст і воєвода молодих русів Кий. Хай допоможе мені вуйко знищити їх, а з іншими я сам розправлюся!

— Передам каганові про це…

— Тоді не гайся… Бери коня — і в путь!.. Жду тебе в першу ніч молодого місяця біля Родня.

— Гаразд, — сказав Крек і вклонився княжичеві в ноги. — Дякую, Чорний Вепре, що вдруге врятував мене від смерті. Повік не забуду цього. Хай береже тебе Тенгріхан!

Він підвівся, розтриножив коня, скочив у сідло і тихо, без шуму зник у сріблясто-синій імлі місячної ночі.

* * *

Родовичі, всі, як один, одягнуті в біле, з кладовища рушили додому, розтягнувшись попід горою купками, мов гуси, що повертаються з пастівника додому.

Тур ішов з волхвом, але Кий притримав його за рукав.

— Отче, відпусти нас з Боривоєм — пошукаємо Цвітанку, — промовив стиха, і в його голосі відчувся глухий, прихований біль.

— Де ж ви будете її шукати? Світ великий…

— Родня вона не минула… Або десь поблизу нього… Більше нікуди Чорному Вепрові її везти… Там і шукатимемо.

— А якщо потрапите княжичу до рук?

На все воля богів, отче. Але ж я не ликом шитий — сам постараюся обхитрити Чорного Вепра!

Тур з любов'ю глянув на сина. Гарний отрок! Уже, власне, муж! Спокійний, дужий, розумний! Як би радувалася душа Білиці, коли б боги не покликали її до себе! І старому батькові — радість, і молодшим братам та сестрі — опора!..

Однак дати згоду не поспішав.

— А якщо гунни посунуть?.. Я міркував, що ти станеш не тільки на чолі молодшої дружини, а поведеш усю силу руську. Бо мене вже роки гнуть донизу… А що гунни нападуть — чує моє серце. Недарма Крек так швидко об'явився в наших краях!

Кий задумався.

— Я не затримаюсь, отче… У поле ж пошлемо посилену сторожу. А замість себе залишу Щека, — він глянув у сині, трохи примерхлі очі батька. — Він впорається…

— Кого ж ти ще, крім Боривоя, візьмеш з собою?

— Хорива, Братана і Грозу.

— Гадаєш, досить буде?

— Гадаю, досить… Ми ж ідемо не на відкритий бій, а вивідачами. Чим менше нас, тим краще.

— Гаразд, їдьте… Але якнайшвидше повертайтесь!

— Повернемося, отче.

Повеселілий Кий підійшов до гурту отроків, котрі ждали на нього.

— Ну, що? — кинувся Боривой.

— Їдемо!

— Зараз?

— Який ти швидкий! — усміхнувся Кий і повернувся до отроків. — Друзі, хто хоче піти в поле сторожувати гуннів?

Всі ступили наперед.

— Я!

— Я!

— Я!

Кий підняв руку.

— Ні, так не годиться. Я сам назначу старших… Ясен, Вовчий Хвіст, Ломинога, Велемир! — названі отроки виходили наперед і ставали поряд з Києм. — Ви будете болярами… Кожен з вас візьме по п'ять воїв, коней, зброю, харчів на тиждень — і сьогодні в степ! Побачите гуннів — негайно дайте знати нашим!.. А ти, Щеку, залишишся воєводою замість мене… Отець скаже, що робити… Хорив же, Боривой, Братан і Гроза поїдуть зі мною… Всім вирушати не гаючись!

Другого дня, надвечір, подолавши нелегкий шлях від Кам'яного Острова до Родня, Кий зі своїми супутниками зупинився в густому лісі, біля самого Дніпра. Всі були стомлені й голодні. Підкріпившись сухарями і в'яленою рибою, стриножили коней і пустили в яр пастися, а самі лягли спочивати і відразу поснули.

Опівночі Кий прокинувся, розтермосив Хорива і Боривоя.

— Пора!

Хлопці продерли очі, почали позіхати. Але, згадавши, чого вони тут, враз схопилися на ноги.

— Що робитимемо, Кию?

— Передусім — на Родень! Якщо пощастить спіймати кого-небудь і ми дізнаємося, де Цвітанка, тоді подумаємо, що робити далі!.. Все — коней, харчі, кожушини — залишаємо тут. Гроза та Братан постережуть… З собою візьмемо тільки мечі та вірьовки, щоб зв'язати полоненого, якщо візьмемо, а також ганчірку — заткнути рота.

Щоб не плутатися по яругах, пішли берегом, понад самою водою. Зупинилися навпроти Родня. Прислухалися. Тихо хлюпощеться м'яка дніпровська хвиля у темній осоці, іноді десь скинеться щука, прокричить сова — і знову терпка тиша окутує землю… Ні людського гомону, ні гавкоту собак — усі сплять…

Обережно, хапаючись за стовбури дерев та за кущі, видерлися на гору і наблизилися до дерев'яної загорожі.