Читаем Князь Кий полностью

Сонце підбивалося все вище і вище, аж поки не спинилося прямо над Дніпром. Його золоті промені стали вже не просто теплими, а по-справжньому гарячими, і коли б не шпаркий вітерець, Стрибогів онук, що вільно шугав понад лісом і лунко шумів у дубовому гіллі, то хлопцям довелося б добре посмажитися. Але він остуджував їхні розгарячілі тіла і летів ген-ген за темні гори Заросся. Першим побачив Чорного Вепра Боривой.

— Ось він! Їде! — Отрок показав на дорогу, що звивалася попід лісом. — Та не з Родня, як ми ждали, а, навпаки, до Родня… Отже…

— Отже, він тільки-но повертається! — скрикнув Кий. — Десь, видно, загаявся, або ми випередили…

— Не поспішає, — додав Хорив. — Бач, як вої його розтягнулися, — притомилися, мабуть… І Цвітанки немає з ними…

Чорний Вепр справді їхав поволі. Кінь опустив голову і ледве переставляв ноги. Та й сам верхівець сонно похитувався в сідлі. А його вої, попустивши поводи, розтягнулися по дорозі на ціле поприще. Всіх розварила нещадна полуднева спека.

— Ну, от, княжичу, ми й знову звиділися, — промовив тихо Кий. — Тепер не згубимо тебе з очей!..

* * *

День минув у тривозі й напруженні. До самого заходу сонця Кий з друзями пильно стежив за Роднем, не обминаючи своєю увагою жодного болярина, воя чи робучича, котрі виходили та виїздили з воріт. Слідкували за кожним, хто викликав підозру, що може бути посланцем Чорного Вепра, — куди простує? Чи не в потаємне місце, де довірені люди тримають під сторожею Цвітанку?

Та як не приглядалися, нічого підозрілого виявити не змогли.

Так минув і ще один день.

Кий впадав у відчай: де дівчина, що з нею, чи жива вона? І ладен був піти на найвідчайдушніший крок. І тільки тверезий розум утримував його від необачного вчинку.

Вранці третього дня вивідачі раптом помітили, що на Родні зчинився якийсь незрозумілий переполох. На подвір'ї забігали люди, почулися крики й голосіння. В різні кінці — на Поросся, за Дніпро, на Ірдинь — помчали кінні гінці. А незабаром почали прибувати піші й кінні загони воїв, котрі ставали табором понад берегом Росі та у полі, де схрещувалися дороги. Там запалали вогнища. Легкий вітрець доніс запах кулешу, що варився в котлах, гул багатьох людських голосів, іржання стриножених коней.

Чорний Вепр за цей час нікуди з Родня не відлучався, хоча кілька разів з'являвся на подвір'ї і навіть одного разу навідався до табору.

Кий губився в здогадах. Що там? Чому така тривога? Для чого збирається військо? Може, Чорний Вепр задумав похід на Кам'яний Острів, щоб помститися русам за образу? Чи надійшла звістка про наближення гуннів?.. І де, нарешті, Цвітанка? Десь у таємній оселі серед лісів? Чи Чорний Вепр уночі доправив її на Родень?

Відповідей на жодне з цих питань не було, і серце Кия все дужче й дужче стискувалося від важкого передчуття. Потрібно було зважитися на рішучий крок, щоб, не роблячи безпідставних припущень, точно дізнатися, що ж відбувається на Родні і де Цвітанка.

Таких рішучих кроків могло бути два: піти кому-небудь на князівське подвір'я або схопити кого-небудь з людей Чорного Вепра і силоміць змусити розповісти про все.

Поки, сидячи на вершині дуба, Кий роздумував, що їм робити, Боривой, забравшись ще вище, озирав далину. Хлопця, як і Кия, гризла нетерплячка. Йому, безперечно, хотілося якнайшвидше визволити сестру. Але, з огляду на молодість, зосередитися тільки на своїх невеселих думках він не міг, а тому вряди-годи, забувши, чого він тут і що потрібно стежити лише за Роднем та прилеглими до нього стежками й дорогами, він іноді поглядав і за Дніпро, і за Рось, і за далеку Ірдинь.

І от в одну з таких хвилин його молоді чіпкі очі запримітили вдалині, за Россю, якусь темну рухому цятку, що спочатку здалася йому степовим вихором. Та згодом, поглянувши вдруге, з подивом відзначив, що то не вихор.

Цятка тепер стала схожа на хмаринку, що росла, темніла і наближалася до Росі.

«Гм, що ж воно таке?» — подумав хлопець.

Він приклав руку до лба, щоб захиститися від сонця, що сліпило очі, і прикипів поглядом до далекого обрію. І тут серце його здригнулося — по степу йшла, здіймаючи куряву, гуннська орда. Саме так вона йшла й на уличів — котилася темним живим клубком, а над нею, відчуваючи поживу, шугало чорне гайвороння, Боривой мало не звалився з дерева.

— Кию! Гунни! — гукнув так голосно, що Хорив, Братан і Гроза, котрі спочивали під деревом, схопилися на ноги.

Кий з несподіванки аж кинувся:

— Де?

— Ген за Россю!

— Не бачу… Тобі, мабуть, привиділося!

— Ні, не привиділося… Та не туди ти дивишся! Ген у степу, між лісами!

Кий тихо охнув:

— Справді — гунни!.. О великий боже Світовиде!

На дерево вилізли Хорив, Гроза і Братан, сіли на товстій гілляці. Вони теж побачили гуннів. Орда наблизилася настільки, що вже видно було окремих вершників.

— Що робитимемо, друзі? — спитав Кий.

Ніхто йому не відповів. Вражені страшним лихом, що котилося по степу, хлопці мовчали. Врешті Хорив сказав:

— Треба повертатися додому… Ми мусимо попередити рід!

По Києвому обличчю промайнула гримаса болю.

— А Цвітанка? Невже ми залишимо її напризволяще?

Хорив обняв брата.

Перейти на страницу:

Похожие книги

300 спартанцев. Битва при Фермопилах
300 спартанцев. Битва при Фермопилах

Первый русский роман о битве при Фермопилах! Военно-исторический боевик в лучших традициях жанра! 300 спартанцев принимают свой последний бой!Их слава не померкла за две с половиной тысячи лет. Их красные плащи и сияющие щиты рассеивают тьму веков. Их стойкость и мужество вошли в легенду. Их подвиг не будет забыт, пока «Человек звучит гордо» и в чести Отвага, Родина и Свобода.Какая еще история сравнится с повестью о 300 спартанцах? Что может вдохновлять больше, чем этот вечный сюжет о горстке воинов, не дрогнувших под натиском миллионных орд и павших смертью храбрых, чтобы поднять соотечественников на борьбу за свободу? И во веки веков на угрозы тиранов, похваляющихся, что их несметные полчища выпивают реки, а стрелы затмевают солнце, — свободные люди будут отвечать по-спартански: «Тем лучше — значит, станем сражаться в тени!»

Виктор Петрович Поротников

Приключения / Исторические приключения