Князь Кий

— І залишив ворогам зброю?

Малк загаявся з відповіддю. Підсвідоме відчував, що правди казати не слід.

Чорний Вепр помітив вагання хлопця і затопив йому кулаком в обличчя.

— Ну!

Малк облизнув з розбитої губи кров. У серці закипіла злість.

— Спис і лук я справді кинув: вони заважали мені.

— А меч і тул?

— Їх зірвало, коли я продирався крізь кущі.

— Бреше! Пояс і досі на ньому! — втрутився в розмову Дуб. — А як можна було загубити меч і тул, якщо пояс цілий?

Чорний Вепр уп'явся в очі Малка гнівним, пронизливим поглядом.

— Поясни — як це сталося! — і ще раз ударив хлопця в обличчя.

Малк мовчав. Бачив, що потрапив у пастку, з якої не було виходу. Признатися, що напали на них Хорив і княжич улицький Боривой, а тим більше, що вони взяли його в полон і відпустили, боявся, бо Чорний Вепр не повірить у великодушність русів. І разом з тим не знаходив переконливого пояснення, чому він залишився без зброї.

— Чому ж мовчиш, негіднику? Зрадив свого князя, купив собі життя тим, що пообіцяв служити Кию? Признавайся! — гримнув Чорний Вепр і, не тямлячи себе, почав щосили бити отрока.

Малкові похололо в грудях. Лише тепер він зрозумів, що його обвинувачують у найтяжчому гріхові, за який одна кара — смерть. І то буде добре, якщо йому просто відсічуть голову. А якщо посадять на кіл? Від Чорного Вепра і Дуба пощади ждати не доводилось.

Він упав навколішки, підняв руки, хрипко заблагав:

— О ясен Хоросе, пресвітлий Даждьбоже, і ти Велесе, і ти, Перуне, навіщо поклали гнів на мене?! Чим завинив я перед вами?

Дуб ззаду шмагонув його гарапником.

— Вставай, паскуднику! Не скигли, не згадуй всує богів! — і поставив хлопця на ноги.

Тут прочинилися двері — і до хоромини вступив Крек. Був він стомлений, припорошений дорожньою пилюкою. В руці — нагай з короткою ручкою, обплетеною ремінним мереживом.

Знявши з розпатланої голови повстяний ковпак, витер ним спітніле подзьобане обличчя, а потім прокаркав, мов ворон:

— Великий каган шле тобі вітання, князю, і три тисячі воїв! Стільки, скільки ти просив… А ще велів передати, щоб ждав його біля витоку Росави, він теж піде — з усім військом!

Чорний Вепр не зумів приховати радості.

— Три тисячі!.. Дякую, Креку, що приніс мені таку добру звістку! Тепер ми застукаємо Кия в його лісовій барлозі і притягнемо на аркані до Родня! — він обняв Крека. — А де ж військо?

— Стало табором над Россю.

— Я хочу негайно бачити його! Ходімо!

Він рушив до дверей, та позаду почувся голос Дуба:

— А що ж робити з цим хлопцем, князю?

Чорний Вепр зупинився, потер чоло.

— З цим хлопцем?.. А що роблять із ворогом? На кіл його! Тим більше, що він чув нашу розмову.

— Буде зроблено, князю, — незворушно промовив Дуб.

Але Чорний Вепр тут же додав:

— Ні, зачекай… Ти знаєш мурашник під Перуновою сосною?

— Знаю.

— Прив'яжи його до тієї сосни — до ранку залишаться самі кістки!

Малк аж сіпнувся:

— Князю!..

Та Чорний Вепр, не зважаючи на той крик, вийшов. А Дуб штурхонув хлопця межи плечі:

— Виходь!

На подвір'ї узяв собі на допомогу двох дужих отроків, скрутив Малкові руки і повів до лісу.

Йшли довго, аж поки не опинилися в хащах, на високій кручі над Дніпром, де в гущавині стрімко піднімала вгору мертве, обпалене гілля розчахнута блискавицею сосна. Тут пахло хвоєю, достиглими суницями та вологим задніпрянським вітром. У кущах на всі лади щебетало веселе птаство.

Під сосною здіймався великий, мов копиця, мурашник. Тисячі прудконогих щелепастих комах снували туди й сюди по звивистих вузьких стежечках, і від того здавалося, що мурашник живий, що він ворушиться, дише і, причаївшись, жде собі поживи.

— Сюди! — показав Дуб на вершину мурашника. — В’яжіть його до дерева!

— Браття, що ви робите! Схаменіться! За віщо? — вигукнув Малк, пручаючись і все ще не вірячи, що помре такою незвичайною лютою смертю.

Його схопили, силоміць потягли на мурашник і там туго прив'язали до кострубатого стовбура сосни.

— Благаю вас, молю — спершу вбийте! Щоб не мучився! — відчайдушне заволав він.

Та Дуб тільки реготнув і заткнув рота брудною смердючою ганчіркою, а запопадливі отроки довгими тичками почали розворушувати мурашник. Полчища темнорудих роздратованих комах виринули з його рихлих нутрощів і, мов голодні вовки, накинулися на беззахисну жертву!

— Ууум! Ууум! — намагався крикнути Малк, та його приглушений голос долітав не далі, як на край галявини.

Дуб у відповідь засміявся.

— Хаха! Що? Печуть?.. Так тобі й треба, зраднику! — і повернувся до своїх: — Отроки, ходімо! Нехай здихає, клятий пес!

Всі троє якийсь час дивилися, як мурашки густим шаром покривають усе тіло нещасного юнака і як він корчиться в нестерпних муках, а потім спокійно, мов зробили добре діло, попростували в гущавину лісу.

— Ууум! Ууум! — неслося їм услід відчайдушне благання і не знаходило відгуку. — Ууум! Уум!..

* * *

Невелику хижку — щоб було де прихилити голову — вої склали для князя за один день. Більшої і кращої Кий і не хотів. Навіщо — коли немає Цвітанки?

Поставили її на самому шпилі Києвої гори. Звідси було видно і Поділ, і Дніпро, і далеку Десну, що голубіла в імлі. А до Хоривового та Щекового дворищ — рукою подати.